Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
За стойкою застиг господар — круглопикий, схожий на Пантагрюеля здоровань, фунтів так під триста, а довкола нього крутилося кілька дівчат, наповнюючи пивом кухлі й розставляючи їх на підносах. Ще кілька дівчат метушилися в залі, роздаючи повні кухлі й збираючи порожні. Одна з них, що саме підходила до Смітта, привернула його увагу.
І дивно було б, якби не привернула. Дивно було б, якби ця дівчина не привернула до себе уваги всіх чоловіків у залі. Але дива не сталося: вона таки привернула. Вона напевно виграла б з великою перевагою європейський конкурс краси, якби мала трохи інше обличчя — у неї воно було хоча й гарненьке та пухкеньке, але все ж простацьке. А втім, простакуватість її широко усміхненого обличчя з лишком компенсувало інше. На дівчині була веселенького крою шкіряна спідничка й тірольська блузка, тісно зібрана на тоненькій талії. Схильність дівчини носити щільно приталені блузки з короткими рукавами приносила велетові-господарю за стойкою щедрий прибуток. Загальну увагу, що її викликала дівчина серед публіки, виражали не самі лише захоплені погляди: якби не шкіряне вбрання, то вона, подумав Сміт, давно була б уся в синцях. Дівчина підійшла до Сміта, відкинула з обличчя пасмо білявого волосся й трохи задирливо усміхнулася:
— Чим можу прислужитися, пане?
— Темного пива, будь ласка, — ввічливо відказав Сміт. — Шість кухлів.
— Залюбки. — І знову усмішка, але цього разу її супроводжував довгий оцінюючий погляд волошкових очей.
Дівчина повернулася й пішла, якщо її спосіб пересування взагалі можна передати словом «ходити». Шаффер провів її ледь затуманеним поглядом, потім ухопив Сміта за рукав.
— Тепер я знаю, чому покинув Монтану, босе! — У голосі його відчувалася та сама легка затуманеність, що й у погляді. — Зовсім не через коней!
— Думайте про справу, коли ваша ласка, лейтенанте. — Сміт теж подивився вслід дівчині, потім потер долонею лоба й додав поволі: — Кельнерки часто знають більше від поліції про те, що відбувається в їхньому закладі. А в цієї такий вигляд, наче вона знає взагалі більше за всіх… Ну що ж, спробую…
— Спробуєте що?
— Підступити до неї ближче.
— Я перший її помітив, — одверто заявив Шаффер.
— Наступний танець — твій, — пообіцяв Сміт. Вагу його слів підкріплював холодний уважний погляд, що блукав туди-сюди залою. — Коли одержите пиво, потиняйтеся по залі. Може, пощастить почути щось про генерала Карнебі або рейхсмаршала Роземайєра.
Помітивши вільне місце за одним із столів, він підійшов і сів, ввічливо кивнувши головою капітанові з добряче затуманеними очима, який майже по-батьківському розмовляв з двома лейтенантами. Капітан ледве помітив Смітову появу, решта ж сусідів не виявила до Сміта та його товаришів ніякого інтересу.
Оркестр закінчив грати майже одночасно з тим, як урвався солдатський спів. Кілька секунд стояла глибока тиша — чотириста чоловіків подумки прощалися з Лілі Марлен під ліхтарем біля казармених воріт. Але потім у залі, мов за командою, знову вибухнув гамір — чотириста чоловіків із недопитими пивними кухлями не залишаються в сентиментальному настрої надовго.
Сміт побачив, що дівчина повертається з шістьма кухлями на підносі, обминаючи відвідувачів та відштовхуючи ліктями залицяльників. Вона роздала кухлі Смітовим людям, які одразу ж порозходилися у різні кутки зали. Дівчина роззирнулася, знайшла поглядом Сміта, коротко всміхнулась, підійшла до стола й поставила кухля. Перш ніж вона випросталася, Сміт обхопив її рукою за талію й посадив собі на коліна. Капітан навпроти замовк, осудливо зиркнув на Сміта, роззявив рота, щоб щось сказати, але, зустрівшись із Смітовим поглядом, вочевидь вирішив не втручатися й почав говорити далі. Сміт глянув на дівчину, стиснув її талію, поплескав по коліні, переможно усміхнувся й запитав: