Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— Ну гаразд. Скажімо, так і є. А чому ви вважаєте, що цей контакт буває, тобто повинен бути лише одностороннім? Хіба не може така думка подати про себе якихось знаків живим людям? Чи вона завжди мусить лишатися тільки пасивним спостерігачем?
— Це ти про спіритичні сеанси? Привиди, які показуються на кладовищах або в старих замках? Адже ти сам сказав, що це байки. Я теж такої думки.
— Ну так, але… часом трапляються нез'ясовні явища. Ви ж самі, мабуть, вірячи в загробне існування душі, не відкидаєте можливості того, що з божої волі вона в якийсь спосіб могла б виявити свою присутність?
— Я такої можливості не відкидаю. Творець всемогутній, — відповів священик і задумався.
На мить запала мовчанка.
Я подумав, що, власне, слід би скористатися з темряви і вибратися з пастки. Правда, заважає рипуча підлога, але чекати, аж поки священик і Маріо повкладаються спати, ризиковано, особливо тому, що Катерина може от-от зчинити тривогу. Я почав тихенько відчиняти двері комірчини.
— Колись, дуже давно, такі випадки, здається, траплялися нерідко, — знов озвався Маріо. — Тепер учені кажуть, що це нісенітниця, ілюзії. Навіть ви так думаєте. А якби щось подібне сталося…
— Це треба було б ретельно перевірити, перш ніж давати більш-менш авторитетну відповідь. Я, наприклад, зустрічався з п'ятьма такими випадками…
— Ну й що?! — в голосі Маріо бриніло збудження.
— Ну й нічого. В трьох випадках це була просто ілюзія, а в двох інших — звичайнісінький обман. Тож не дивуйся, що я так скептично ставлюся до всяких «сигналів з того світу».
— Чому ви сказали «сигналів»?
— Бо, як правило, це називають «сигналами». Якісь звуки, тріск, шарудіння, кроки, стукіт у вікно, часом чорні або білі привиди. Дехто вважає, що такими «сигналами» є також сни. Інколи родичі небіжчика замовляють молебень, бо, мовляв, небіжчик їм снився і просив про молебень. Але поки що ніхто не в змозі визначити, чи це звичайне психологічне явище: коли про щось думаєш, то воно й присниться, — чи справді якийсь «сигнал».
— Ви говорили про звукові «сигнали». Гадаєте — все це ілюзія або обман?
— Не обов'язково. Деякі святі та праведники чули голоси.
— А якби ви явно почули голос небіжчика?
— Я? В який спосіб? Уві сні?
— Ні! — Маріо завагався.
— Ну, а як же? Наяву?
— Так. Скажімо… — він знову завагався, — по… телефону…
Хлопець раптом замовк.
— Що-о-о?! Ти з мене глузуєш? — обурився Альберді.
— Ні. Я кажу серйозно. Якби ви почули голос небіжчика по телефону…
— Чи в тебе, хлопче, часом не гарячка? — стурбовано спитав священик.
— Немає в мене ніякої гарячки. Скажіть мені. Якби це був голос небіжчика, його манера говорити…
Рипнуло крісло.
— Я постелю тобі, — сказав Альберді, а я завмер на порозі комірчини. Будь-якої миті могло засвітитися світло.
— Ви вважаєте, що я плету дурниці? Ні! Повірте мені.
Знову зарипіло крісло.
— Ну й що? — долинув до мене шепіт Альберді. — Якби я почув по телефону голос небіжчика, то висновок напросився б сам. Це міг бути голос із магнітофонної стрічки.
— Стривайте! — вигукнув Маріо. — А якщо ця людина, цей голос… розмовляв з вами? Відповідав на запитання і сам їх ставив?..
— Ти що, хлопче? — Альберді затнувся і, помовчавши якийсь час, спитав по-дружньому — А чи не чув ти часом сам?.. Скажи чесно.
Маріо довго не відповідав.
— Так. Чув, — відповів він нарешті трохи тремтячим голосом. — Тільки… благаю вас, нікому про це не кажіть! А особливо мамі.
— Це був голос твого батька?..
— Звідкіля ви знаєте?
— Не важко здогадатися. Ти певний, що це не міг бути голос із стрічки?
— Цілком. Ми з ним розмовляли.
— І цей чоловік сказав тобі, що він — твій покійний батько?!
— Ні. Він навіть хотів, здається, щоб я його не впізнав. Спочатку він дуже змінював голос. Особливо під час першої розмови…
— Що-о?! То цих розмов було кілька?!
— Чотири. Перша — неповних два роки тому…
— Два роки?.. Он чому ти написав мені!
— Авжеж. Але тільки після другої розмови. Коли я почав підозрювати, що це батьків голос.
Знову залягла тиша. Мені здавалося, що я чую биття власного серця. Я був на півдорозі між комірчиною і сінешніми дверима, але цієї миті я про все забув.
— Чому ти гадаєш, що розмовляв із батьком? — запитав Альберді, порушуючи мовчання. — Голос міг бути просто схожий.
— Ні! Це був він! Ніхто інший, тільки він! — схвильовано повторив Маріо. — Не тільки голос схожий — звертання теж… І манера говорити…
— Є люди, які вміють чудово наслідувати чийсь голос, і манеру говорити, і характерні звороти… Про що ви бесідували?