Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— І ви впевнені, що то були останки Браго?
— Я просив, щоб ненадовго відкрили труну. Правда, Хосе дуже змінився, як завжди буває після тривалої виснажливої хвороби. Але це, безперечно, був він.
— А ви… торкалися останків? Альберді неспокійно ворухнувся.
— Отже, ви й це знаєте? — спитав він тихо.
Я зрозумів — він думає про щось інше, ніж я.
— Ви робили над ним останнє помазання? Але то байдуже. Нам хочеться знати, чи ви впевнені, що останки не були загримовані? Або навіть… чи не була це вощана лялька?
— Ну що ви! — з жахом заперечив Альберді і враз похопився, мовби прагнучи якнайшвидше скинути з себе тягар — Ви гадаєте, що я не мав права… Ні, я мав На це право! Я мав право вчинити над ним таїнство умовно. Я розмовляв з ним перед смертю і маю підстави припускати, що він вернувся в лоно святої церкви…
— Це цікаво! То ви його бачили перед смертю?!
— Не зовсім. Він помер через два тижні.
— І ви добре розгледіли його? Це був той самий чоловік?
Альберді замислився.
— Правду кажучи, — почав він згодом поволі, ніби вагаючись… — у кімнаті було напівтемно. Хосе не зносив світла. І голова в нього була кругом забинтована. Невдовзі перед цим йому зробили операцію… Але обличчя я бачив. Те саме, що й після смерті… Ні, це був він, — рішуче додав Альберді. — Передусім голос. Той самий голос, та сама манера говорити… Поза всяким сумнівом.
— Ніхто не стане брати під сумнів того, що ви бачили в лікарні Хосе Браго, йдеться тільки про те, чи пізніше, коли він помер і коли ви відкрили труну, в ній були останки того самого чоловіка.
Священик знову завагався.
— Тоді я не мав жодного сумніву. Але… тепер… коли поміркувати… не впевнений. Але то справді був труп!
— Інститут Бурта — медична науково-дослідницька установа… — мовив я лаконічно.
— Я дивуюся Боннардові… — зітхнув Альберді.
— Отже, тоді, за два тижні до смерті, Браго сповідався? — повернув я розмову на інше.
— Ні, ні, — квапливо заперечив священик. — Про це взагалі не могло бути й мови. Ви не знали Хосе! Але… з того, що він казав, я відчув: він готовий… повірити. Тому згодом я й мав право…
— Він просив вас провідати його чи ви самі…
Альберді пильно глянув на мене.
— Я прийшов з доброї волі. Боннард спершу заперечував, але потім погодився. Хосе був дуже радий. Гадаю, він навіть… чекав мене.
— А ви могли б переказати мені вашу розмову? Запевняю вас — це лишиться між нами. Можливо, те, що говорив Браго, допоможе нам глибше збагнути справу. Звичайно, коли ви не зв'язані таємницею…
— Він не попереджав про це, хоч тоді розмову можна було вважати цілком конфіденціальною. Однак не подумайте, ніби я боюся, що ви не збережете таємниці. Це речі, які нічим не допоможуть моїй сестрі і заподіють шкоди Хосе. Моя розповідь, напевно, не буде нічого варта. Просто я міг забути безліч подробиць. Адже минуло понад шість років. Час стирає деталі…
Я відчував, що Альберді відмовляється скоріше про людське око.
— Я розумію, але, може, ви все-таки спробуєте пригадати, — сказав я заохотливо. — Все може мати значення…
— Спробую… А що б ви хотіли знати?
— Все, що ви пам'ятаєте. Від самісінького початку.
— Не сподівайтеся деталей. Хіба що таке… Коли я зайшов до ізолятора, Хосе не знав, що це я, і спитав, хто прийшов, хоч і дивився на мене. Це я добре запам'ятав… Він уже дуже погано бачив — ураження зорових центрів, чи як це називається. До того, як я казав уже, в кімнаті панувала напівтемрява.
Мені згадалася прочитана кілька днів тому книжка Браго.
— То ви кажете, що він поступово втрачав зір?
— Авжеж. У нього ж був рак мозку…
— А потім, коли він вас упізнав… Він взагалі був при пам'яті?
— О, звичайно! При ясній пам'яті! І цілком нормальний. Я впевнений у цьому!
— І що він казав?
— Точно не пам'ятаю. В усякому разі, просив мене після його смерті опікуватися Маріо. Певніше, — священик трохи збентежився, — він просив мене вплинути на сестру… Він хотів, щоб вона погодилася на те, чого він вимагав у заповіті. Але про що йшла мова, сказати мені не хотів.
— І ви пробували переконати сеньйору Долорес?
— Ні. Я з нею навіть не говорив… Зрештою… на мою думку… мати є мати. І я сказав Хосе: доти, доки не знаю, що написано в заповіті, не можу цього зробити.
— І що він вам відповів?
— Я вже не пам'ятаю. В усякому разі, мою відмову він сприйняв спокійно. Навіть погодився зі мною. Потім… я вже не пригадаю, як це було… ми перейшли на філософські проблеми. І саме тоді вія заговорив про… вічне життя. Сказав, що вірить… у його можливість.