Поріг безсмертя

— Я не знаю ніякого адвоката з таким прізвищем. Тут нікого не було.

— Адвокат Еспіноза був у вас два дні тому. Ви пам'ятаєте?

— Ах, так. Тепер я пригадую. Від моєї сестри. На жаль, сьогодні ввечері мене не було вдома…

— Може, панотче, ви будете ласкаві відчинити…

Альберді мовчав. Очевидно, роздумував, що робити. Нарешті заскреготів засув, і двері відчинилися.

— Я Катерина Далі. Не знаю, чи казав вам про мене Хосе Браго… — промовила вона дуже голосно, напевно, щоб її почув Маріо.

— Хосе Браго?

— Авжеж. Ми познайомилися з ним в інституті Бурта. Я рецензувала книжки Браго для професора Боннарда. Я познайомилася там і з його сином.

— Сином Хосе Браго?

— Так. Щоправда, я не бачила Маріо вже років сім, але він мене, мабуть, пам'ятає…

— Ви питали про адвоката Еспінозу? — не дуже ввічливо урвав Альберді. — На жаль, його тут немає…

— Я приїхала з ним разом автомобілем, — пояснила Катерина. — Ми стукали до вас. Нікого не було. Еспіноза мав чекати вас. Я вийшла вам назустріч…

— На жаль… Очевидно, він кудись пішов…

— Я не знаю тепер, що мені й робити…

Альберді явно хотів спекатися небажаної гості.

— Мабуть, він пішов шукати вас… Можливо, чекає в машині… Коли він ще прийде, то я скажу, що ви були.

— Я чекатиму біля машини, — вагаючись мовила Катерина.

— Гаразд. Я скажу.

— На добраніч, панотче.

— На добраніч.

Альберді зачинив двері на засув і повернувся до кімнати.

— Приходила твоя таємнича незнайома, — прошепотів він Маріо. — Каже, що ти її знаєш…

— Я чув… Щось пригадую.

— То, може, краще її затримати?

— Не знаю. Еспіноза — це мамин адвокат.

— Ти йому не довіряєш?

— Я його й у вічі не бачив, але гадаю, що це не вельми приємний тип.

— На перший погляд вія справляє скоріше приємне враження. А що ти знаєш про цю жінку?

— Батько її навіть любив… Але важко щось сказати… Якщо вона приятелює з цим адвокатом…

— Вони, напевно, ще повернуться…

— Краще буде, коли ми погасимо світло, — підказав Маріо.

Альберді нічого не відповів. Він сів у крісло і замислився.

— Треба зняти з горища розкладачку… — промовив перегодом. — Драбина стоїть за будинком…

— Мені не хочеться спати.

— Так… То про що ж ти хотів мені розказати? — враз повернув на інше священик.

— Може, все-таки погасити світло?

— Як хочеш….

Лампа погасла. Зарипіла підлога, потім крісло.

— Ну, то що?.. — тихо спитав Альберді.

— Власне, я нічого не знаю. Але…

— Що але?

— Спершу ви дайте відповідь на моє запитання.

— Ну гаразд. Хай так. Отже, що я думаю про контакти душі небіжчика з світом? Так?

— Атож.

— Я гадаю — такий контакт можливий, але він переважно односторонній, точніше, пасивний. Душа, мабуть, повинна усвідомлювати, що діється в світі, який вона покинула, але сама безпосередньо не може втручатися в життя цього світу.

— Чому ви так думаєте? Чому контакт може бути тільки пасивний? Адже коли існує той інший світ, в якому живуть душі після смерті, то, здається, тут річ лише в різних вимірах цих світів, але вони взаємозв'язані. Це ж не може бути світ, віддалений кудись у простір, він повинен бути поруч з нами.

— Он як! — вигукнув Альберді. — Можна сказати, що ти правий і не правий водночас. Бо простору для душі, яка покинула тіло, не існує. Тож годі й казати про те, далеко рай чи близько. Так мені здається. Локалізація, справді, була б у даному разі наївністю. І з цими вимірами не так, як ти кажеш. Це не якийсь світ з іншими вимірами. Скажімо, збагачений четвертим виміром порівняно з нашими трьома. Це буття виходить за межі всяких вимірів!

— Тоді як же за таких умов можна говорити про контакт?

— Творець! Його посередність! Завдяки йому безсмертній душі може бути дана свідомість того, що після смерті тіла відбувається далі в світі, в якому вона жила. Адже бог бачить і знає все. Тож через нього душа теж може це знати. Одначе такий контакт скоріше пасивний, бо вирішує в даному разі не людина, не її душа, а творець. Душа може тільки просити його про допомогу.