Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— А ти гадаєш — він не був тягарем? — серйозно запитав Альберді. — Адже протягом кількох років, аж до отого нещасного розлучення, працювала тільки вона. Ніби не можна було знайти роботи…
Грюкнуло відсунуте враз крісло.
— Маріо!!!
Довго панувала тиша. Нарешті я почув голос хлопця, але змінений, глухий:
— Формально ви маєте слушність! І я не засуджую мами за те, що вона часом докоряла батькові або в чомусь його звинувачувала. Не про те йдеться. Якщо любиш когось по-справжньому, то віриш у нього… А мама ніколи не вірила в батька… Не вірила в його талант… Вона навіть не цікавилася тим, що він пише. Не знаю, чи прочитала вона за життя батька хоч один його твір до кінця. Вона вважала, що він марнує час, та й годі!
— Не ображайся, любий мій, але ти ще надто молодий і дивишся на все трохи спрощено. Цінувала мати батьковий талант чи ні — аж ніяк не доказ того, любила вона його чи не любила. Я б навіть побоявся вжити таке слово, як «зневажала». Вона просто не розумілася на цьому. Не зуміла помітити його таланту… Та й чого дивуватися, коли багато критиків, навіть відомих, теж цього не побачили!
— Але ж найближча людина — дружина!
— Ні, мій любий. Це не так просто. Можна знайти безліч аналогічних прикладів в історії… Сократ, Руссо, римський цезар Клавдій… Хто знає, може, саме зблизька важче розгледіти велич?.. Я сам, признаюся щиро, до смерті твого батька не прочитав нічого, геть нічого з того, що він написав. Тільки коли він став відомий… Признаюся, я теж був сліпцем.
— Але ви кажете, що вже тоді вважали батька незвичайним.
— Так. Це правда. Твій батько справив на мене дуже сильне враження. В безпосередній розмові… Та це не означає, що я відразу побачив у ньому генія. Людина може бути по-різному незвичайна…
— Ви навмисне говорите так, аби довести мені, що мама мала право не вірити в батьків талант. Але ж од невіри до цілковитої зневаги, здається, далеко?.. Напевно, є різниця між цими поняттями? Якби ви знали… — він зненацька замовк.
— Ну, що я мав би знати?
— Та, нічого…
Маріо підійшов до дверей. Спершись на одвірок, він довго стояв нерухомо.
— Що сталося, Маріо? — почав Альберді. — Прошу тебе, будь зі мною відвертий!
— Ні, ні. І не питайте…
— Ти можеш нічого не казати, коли не хочеш. Я спитав лише тому, що ти сам почав… Часом краще поділитися з кимось своїми турботами…
— Ні! Ні! Я не можу. Не те, щоб я не хотів вам сказати. Але я не можу!.. Я присягнув, що не скажу. Нікому!
— О, раз присягнув — не кажи. Але, сподіваюся, ця присяга нікому не завдасть шкоди?
— Шкоди? Присяга? Ця — напевно ні! А шкода? Коли говорити про шкоду взагалі, то вже запізно!.. — роблено засміявся Маріо. — Щодо грошей, гадаю — вже тисяч чотириста-шістсот, а може, й мільйон дідько взяв… Але що таке гроші? І хіба можна це взагалі оцінити в грошах?..
Альберді підійшов до небожа й обійняв його за плечі.
— Так не можна… Треба опанувати себе, — мовив він тихо.
— Я знаю, — Маріо нервово стенув плечима. — Але… в мене немає нікого. Я сам… Дозвольте мені залишитися у вас.
— Авжеж. Я завтра ж напишу мамі, що ти якийсь час побудеш у мене. Тут спокійніше. Спочинеш. Побалакаємо. Забудеш про неприємності…
— Це не легко.
— Знаю. Звичайно, не легко. Але тут, у селі, людина живе ближче до природи, а отже, і ближче до творця. Тут легше помітити, які мізерні всі наші життєві клопоти, навіть найбільші… Бо що ми на цій землі? Що наші діла?.. Я теж колись дивився на світ отак, як і ти. Мені здавалося, що всі змовилися проти мене, що ніхто мене не розуміє. А коли глянути на це сьогодні… Найважливіше — нікого не кривдити… Мати чисте сумління і самому вміти прощати.
— Прощати? Легко сказати. Зрештою, я ні до кого не маю претензій. Але є кривди, яких не можна поправити! І про це не легко забути. Наприклад, кривди, заподіяні комусь після смерті…
— Якщо людина, яку скривдили, померла, то й тоді не все ще втрачено. Якщо кривдник по-справжньому, щиро покається — бог напевно простить, отже, простить і небіжчик.
Маріо зненацька підвів голову.
— Скажіть мені, дядечку, але тільки щиро, — промовив він із притиском. — Ви вірите в усе те, що кажете? В оцього бога і в його справедливість?