Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— Власне… ні про що. Принаймні в трьох перших розмовах.
— Розкажи мені їхній зміст і обставини, за яких усе це сталося. Можливо, нам разом удасться розгадати загадку.
Альберді промовив це спокійно, ніби не надавав особливого значення хлопцевим словам.
Одначе Маріо нічого не відповів, і це, напевне, стривожило священика. Він щось сказав тихо — я не розчув, — але хлопець так само мовчав.
— Тобі, мабуть, хочеться спати, — почав Альберді, намагаючись вийти із скрути. — Можемо поговорити завтра. Часу буде вдосталь.
Проте ця пропозиція дала зовсім протилежні наслідки.
— Я вам скажу. Зараз, — відповів Маріо, і голос його бринів, мов натягнена струна. — Тільки вам я кажу про це, бо кому можу ще сказати? Товариші, вчителі висміяли б мене, мама подумала б, що я збожеволів. Мабуть, тільки ви один це зрозумієте… — він на мить замовк. — Перша розмова була, як уже я казав, десь два роки тому. Хтось зателефонував додому і попросив мене. Трубку зняла мама і передала мені. Голос у трубці був якийсь дивний… Ніби хтось не міг перевести духу. Слова вимовлялися з перервами. Я спитав, хто говорить, та мені тільки відповіли, що знайомий, добрий знайомий. Тоді я спитав, хто він такий, як його прізвище, але відповіді не дістав. Він почав розпитувати, як я себе почуваю, як справи в школі, що чути вдома і… чи я ще пам'ятаю батька. Я відповідав скупо, як то кажуть, кількома загальниками… І знову спробував довідатися, хто телефонує, але почув тільки «до побачення», і трубку поклали. Мама питала, хто дзвонив, а я сказав, що якийсь знайомий, котрий не відрекомендувався. Цього з неї було досить. Але мені ця розмова здалася якоюсь дивною. Через три місяці, коли я вже майже забув той голос, він знову нагадав про себе. Цього разу він телефонував у шкільний клуб. Він мусив добре знати, в який час я там буваю. Тепер голос був трохи інший, природніший і ніби знайоміший. Він прохав мене, щоб я нікому не казав про нашу розмову. Знову розпитував, як мої справи в школі, а також, чи мені нічого не треба. Я сказав, що ні, і знову спитав його прізвище, але він тільки відповів, що це не має значення, що, зрештою, я знаю його добре. А тоді сказав мені: «Хет».
— Як? — не зрозумів Альберді.
— «Хет». Так міг сказати тільки батько. Ніхто інший. Це наше втаємничене слово. Ніби пароль… ми вживали його лише під час гри у подорож по таємничій країні Хет. Ми його знали тільки двоє… Після цієї розмови в мене було дивне відчуття, ніби я говорив з кимось дуже близьким… Ясна річ, тверезо мислячи, я спочатку категорично відкидав думку, щоб це був батьків голос. Бо звідкіля ж? Я почав роздумувати, чи не маячня в мене? Але це здалося мені неможливим… Тоді, хоч і зовсім не вірю в духів, я почав цікавитися тим, що люди взагалі говорили й писали про смерть і про те, що діється з людиною після неї… В одного з товаришів я натрапив на теософічні книжки про спіритизм і окультизм. Можливо, я був трохи під їхнім враженням… Але мені ні з ким було про все це поговорити. Тоді я написав вам… Я чекав нового телефонного дзвінка, але він пролунав лише через сім місяців. На жаль, нічого нового я не довідався. Тільки ще дужче впевнився: це був батьків голос. Та тоді я ще не спромігся запитати, чи це він. Слова застрягли у мене в горлі.
— Де тебе застав дзвоник?
— Знову вдома. Цього разу ввечері, і якось так вийшло, що нікого не було. Вітчим був у службовій поїздці, а мама в кіно. Наприкінці розмови я запитав, чи він ще телефонуватиме. Він відповів, що так, але не швидше, ніж за півроку. І знову просив мене нікому про це не казати. Востаннє ми розмовляли по телефону три місяці тому. В інституті Бурта.
— То ти був тут, у Пунто-де-Віста? І не заглянув до мене? — докірливо промовив священик.
— Я не міг. Тоді саме була неділя, і ми поїхали з мамою й вітчимом у «Каса гранде» на цілий день. Після обіду приїхав отець благочинний Алессандрі. Коли вони сіли за бридж, я взяв моторолер і гайнув в інститут. Професор просив мене неодмінно заглянути до нього, коли я буду в Пунто.
— Ти часто зустрічався з професором Боннардом.
— Інколи… — ухильно відповів Маріо.
— А мама знала, що ти поїхав до Боннарда?
— Я не питав у неї дозволу, — гордо відрубав хлопець.
Розмова урвалася.
— То ти не міг завітати й до мене? — почав Альберді.
— Я не встиг.
— Гаразд, хай так. То як же з останньою телефонною розмовою? Ти сказав, що вона різнилася від трьох попередніх.
— Я розмовляв з професором, коли задзвонив телефон. Професор сказав, що кличуть мене. Я злякався, думав, що це мама. Але це був він.