Поріг безсмертя

— Раз ви вірите, що бувало кілька віків тому, то чому не може бути й тепер?

— Не про це мова, — почав нервувати священик. — Я хотів тільки сказати, що немає достатніх доказів. Кожний такий випадок слід би ретельно перевірити. І не квапитися з висновками. А зараз ходімо спати; завтра ми з тобою ще раз докладно обміркуємо всі «за» і «проти». Коли ти віриш у те, що справді чув батьків голос, то я не збираюся голослівно заперечувати. Але оте «ваше» слово — ще, не доказ. Його міг хтось знати, чути від твого батька…

— А чого б це батько виказував його чужим людям?

— Можливо, він залишив щоденник…

— Одначе навіщо… — хлопець раптом затнувся. — Ви гадаєте, що я блуджу словами. — Гаразд. Можете собі так думати. Вважайте, що це маячня, що я — не сповна розуму… Але ця остання розмова була при професорові…

— Я тобі вірю. Завтра поговоримо.

Рипнула підлога. Я відчув, що священик іде в сіни. Я відступив до комірчини, але знав — коли зараз загориться світло, то сховатися вже не встигну.

На щастя, Альберді пройшов прямо до сінешніх дверей і, відсунувши засув, обережно прочинив їх. Якусь мить прислухався, потім вийшов на ґанок.

— Іди. Нікого немає! — прошепотів він, обернувшись до кімнати.

Тінь Маріо промайнула повз мене. Я чув, як священик і його небіж спускаються сходами на стежку.

Відгомін кроків затих. За хвилину до мене долинув глухий удар у стіну з боку комірчини. Я здогадався, що до горища приставили драбину. Отже, не можна гаяти й хвилини. Двері розчинені.

На ґанку нікого не було. Альберді й Маріо стояли по той бік будинку. Та, власне, я міг тепер підійти до них, удаючи, ніби тільки-но прийшов. Але чи не викликало б це підозри?

Я обережно зійшов з ґанку й алеєю рушив до хвіртки.

На сходах, що вели до церкви, я зустрів Катерину. Вона була вкрай знервована.

— Куди ти завіявся?! Я вже хотіла шукати поліцейський пост. Думала, ти лежиш де-небудь з розтрощеною головою. По саду сновигають якісь підозрілі типи…

— Це люди да Сільва. А щодо мене, то коли я розкажу тобі, ти не повіриш! Я опинився в найбезглуздішому в житті становищі, власне, за крок од жахливої компрометації…

Я в кількох словах переказав їй усе, що зі мною трапилось і що нового я почув. Катерина напочатку глузувала з мене, однак трохи згодом споважніла, навіть стурбувалася.

— Заночуємо в найближчому мотелі, а вранці ти знову привезеш мене сюди, — мовила вона, коли ми були вже на шосе. — Я ще раз спробую сама поговорити з Маріо і його дядьком. А можливо, і з Боннардом теж.

— Ти хочеш поїхати в інститут?

— Атож. Разом з Маріо. Чекай сенсацій. Мене здивував її тон.

— Що ти задумала?

— З того, що ти почув, виходить: справа набагато складніша, ніж я гадала.

— Ти вважаєш, що Хосе Браго живий?

— Не знаю. Нічого не знаю, — похитала вона головою, але я не був певен, що Катерина каже правду.