Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Сомоловка дідусева.
— Отака незграбна? Хіба нею можна щось піймати?
— Хе! Ще й як! — квапливо розповідав я. — Колись до нашого Бугазу запливли з Дону величезні — дідусь казав пудові — соми. То цих сомів ловили саме оцією снастю. На гачок чіпляли живця-бичка, а тоді з човна кидали наживу і цей поплав серед гирла, де снувала риба. Самі ж рибалки веслували до берега і там чекали, поки сом проковтне бичка й почне тягати по затоці цей поплав. А тоді на човні наздоганяли його і випручували рибу. Тепер ми вже обов´язково піймаємо вовцюгу! Одне погано — гачок заіржавів, він тепер, мабуть, не витримає камбалячого вовка, — невесело закінчив я.
Справді, від гачка сомоловки лишилась тоненька зігнута залізячка. Мишко взяв той гачок у руки, крутнув, і він розпався на шматочки. Де тепер дістати міцного гачка?
Ми похапцем переглянули дідусеве начиння, але того, що треба, не знайшли. Тоді я побіг до мами.
— То ви справді збираєтеся ловити сомів? — здивовано подивилася вона на мене.
— Яких там сомів, — удавано байдуже відказав я. — Хочу Мишкові показати гачок, яким їх ловлять. Він зроду таких не бачив.
— Е, синочку, давно вже рибалки повикидали на смітник оті великі гачки, якими не те що сомів, а й осетрів ловили. Стривай, сину, може, у тітки Мухи якийся зостався.
— Якої це тітки Мухи? — спитав Мишко.
— Дружини моториста Івана Мухи, — відповіла мама. — Юрко знає.
— Знаю, знаю, — підхопився я.
— Е, ні, зачекайте, хлопці! — зупинила нас мама. — До тітчиного двору не так просто зайти.
— Чому?
— Заждіть хвильку, — коротко кинула мама і подалася на город. Звідти вона повернулася з двома жмутками капустяного листя.
— Що це? — здивувалися ми.
— Перепустка, — посміхнулася мама. — А тепер катайте. Та дивіться мені, шануйтеся, бо тітка Муха — жінка з характером, хутенько витурить зі свого двору неслухів…
Під старезною тополиною притулилася хатина моториста, оточена, як і у всіх рибалок, очеретяною огорожею. Неподалік на лужку паслися дві кози, чорна і біла.
Коли ми підійшли до хвіртки, перед нами мов з-під землі з´явився великий сірий цап. Він рішуче націлив свої гострі роги у наші животи і витріщив нахабні очі. Від здивування ми навіть позадкували, та одразу ж здогадалися, навіщо мати дала нам оту перепустку.
Цап хапонув зубами наші капустяні жмутики і зневажливо пошпурив їх геть під тин, а сам подався до кіз.
Ми зайшли до двору, але нікого не побачили, навіть стурбувалися: невже нікого немає у цій хатині? Та ось двері рипнули, і на ґанок випливла огрядна тітка з крутими плечима. Голова її була пов´язана білою хустиною, кінці якої стирчали на маківці, мов кролячі вуха. Вона зовсім не була схожа на Муху.
— Хлопчики, а як це вас козел проґавив? — пішла вона до нас.
— У нас була перепустка.
— Ну, одразу видно, що свої, косянські, — посміхнулась вона до мене.
— Ну, здрастуй, Юрку! А хто ж це з тобою?
— Мишко.
— Ото й добре, що вас двійко, — чомусь зраділа тітка Муха, — тепереньки, гості дорогі, сідайте за стіл, а я хутенько, — і вона метнулась до хати.
Ми всілися біля столу. Тітка поставила перед нами по дві склянки і знову потопала до хати. Цього разу вона повернулася, тримаючи у кожній руці по глечику: один був темнуватий, другий білий. У першу склянку вона налила молока з білого глечика, а у другу — з темного.
— Пригощайтеся!
Ми зовсім не збиралися засиджуватися за столом, бо пам´ятали: камбалячий вовк у цей час ковта наших рибчинок. Тому поспіхом видудлили молоко.
— Яке вам, дітки, більше сподобалося молочко — з білого чи з чорнуватого глечика?
— Начебто однакове, — поспішив з відповіддю Мишко.
— Ой, помиляєшся, хлопче, у білому смачніше.
— У білому, у білому смаковите, — поквапився я, щоб скоріше перейти до діла. Правда, як це зробити, ми не знали. Але нас виручила сама тітка Муха.
— Я так і знала: кращого молочка, ніж од білої кози, у всій Тополівці не знайти, — задоволено мовила вона. — А тепер скажіть мені, хлопці, чого це ви надумали мене провідати? — поцікавилася вона.
Я, тамуючи хвилювання, спитав:
— Чи не знайдеться часом у вас, тіточко, гачка?
— Та хіба у вас, діти, гачків уже не стало?
— Ні. Гачки є. Але нам потрібен великий, яким колись сомів ловили.
— Гачок великий?! Це ж треба! — тітка аж руками сплеснула. — Це ви вже в мене треті будете. Не так давно приїздив опецькуватий чоловік в окулярах і з портфелем. Для обласного музею попрохав такого гачка, а ото вчора завітала балакуча молодиця з районного музею — теж за гачком. А ви ж тоді з якого музею будете?