Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Одразу було видно, що камбаля має справжній вовчий апетит. Ще довго сиділи ми у нашому чудесному вікморі, споглядали життя морських мешканців. А вже коли зібралися додому, несподівано помітили у синій підводній далечині якусь велику невиразну тінь, яка наближалася до нас. Відразу на дні зчинилася метушня: кинулись навсібіч рибчинки, шмигонули під каміння краби і морські тигри. Я помітив, як у нашого камбаляти просто між очима зачаїлась креветка, а ловець не звернув на це уваги. Що б усе це означало? А невідома істота підпливала все ближче.
Спочатку я подумав, що то пливе отакенна камбала, але швидко упевнився — ні. Де вже тій камбалі! Ми чітко бачили велику плескату з довжелезним хвостом рибу.
— Що то? — схопив мене за руку Мишко.
— Мовчи. Не знаю, — прошепотів я, пильно стежачи за кожним рухом морського приблуди. Зовні він справді скидався на камбалу, але був набагато більшим і мав гоструватий писок. Раз у раз тварина, піднявши догори хвіст, усім тілом припадала до дна і щось ковтала, а тоді знову, вигинаючись і махаючи великими, мов пташині крила, плавцями, невпинно наближалася до вікмора. Вже поруч з ілюмінатором приплентач підняв догори рило і показав нам свою страхітливу пащу, геть-чисто обтикану гострими, як голки, зубами. Вслід за тим хижак кинувся на дно, саме в те місце, де зачаїлося наше камбалятко, і за мить хутко попрямував до Бугазу. Я уп´явся очима в те місце, де ховалося камбаля, але його очиць уже не побачив. Я відчув, як у мене по спині пробіг морозець, і зауважив, як тремтять Мишкові руки: він тримався за моє плече. «Як же ця тварина знайшла камбалятко? Воно ж надійно ховалося під мулякою». Коли вже тінь хижака розтанула у блакитному мареві, Мишко у розпачі вигукнув:
— Отакого одоробла ніякі дельфіни не злякають!
— Де там дельфінам! Вони й самі від нього тікатимуть, — погодився я.
— Негоже кидати напризволяще камбалят, — рішуче вигукнув мій друг, — тварюку треба знешкодити.
— Ага, — коротко погодився я, все ще розмірковуючи над тільки що побаченим. Хто ж це прибув до нашої затоки? І раптом я пригадав оповідку Мореписця.
— Стривай, стривай, Мишку. Це ж вона, — поспіхом вигукнув я.
— Хто?
— Морська лисиця, от хто! Пам´ятаєш, нам про неї дід Мореписець розповідав.
— Хіба ж то лисиця, це справжнісінький вовк!
— Камбалячий вовк! — потвердив я. — І не будемо гаяти часу. Гайда додому, щось придумаємо, — запропонував я, і ми поспіхом вибралися на палубу, де нас радо зустрів Пух, якому, певне, вже набридло на самоті шкваритися на сонці.
Поверталися додому мовчки, міркуючи про одне й те ж: як урятувати камбалят від нового ворога: нас знов обсіли турботи.
— Не розумію, що з вами коїться, хлопці! — здивувалася мама. — Вас хоч до моря не пускай. Маєте такий вигляд, ніби замість бичка у вас клюнула сула кілограмів на десять і… зірвалася.
— Ні. Не зірвалася. Ми лише збираємося ловити отакенну рибину, — Мишко широко розвів руки.
— Ого! — мама стримано посміхнулася. — Тільки ж глядіть — для такої риби слід прихопити дідусеву сомоловку, — жартома підказала вона.
— Сомоловка!!! — аж скрикнув я. — Як же я про неї забув? — і ми побігли до моєї кімнати.
Я відкинув віко скрині. В куточку під бичколовками лежала сомоловка — великий рогозяний поплав, на який був намотаний міцний шнур.
— Що то? — здивовано спитав Мишко.