Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Ти бачилася з ним після того, як пішли німці?
— Ще чого! Отака вже я дурна, щоб тобі на це відповідати!
— А чи не ти Горілого підгодовуєш? Сорочечки переш?
— Я?.. — Вона засміялася. — Щоб я на них прала? Погано ти мене знаєш…
— Чесно кажеш?
— Ось тобі хрест!
— А може Горілий прийти до тебе в село?
— Хіба ж я знаю?
— А якщо ти його покличеш? Певно, знаєш, кому слід шепнути?
— А він сам не захоче. Він же з собою забрав Нінку Семеренкову. Не мене, а Нінку! У нього з нею, мабуть, серйозно вийшло!
Так, я був надто самовпевнений, коли надівав новий френч з медалями і уявляв себе хитрим і спритним експлуататором жіночої наївності. У Варвари не було ніяких зобов’язань переді мною…
— Звідкіля тобі відомо про Семеренкову? — запитав я.
— Ну, щодо цього ми, жінки, знаємо, що треба. Та й чом це ви, Іване Миколайовичу, — вона знов перейшла на оте кокетливе «ви», — допитуєте? Такий приємний вечір! Або ви мене заарештуйте за Горілого, або не допитуйте!
Вона була так близько, що я відчував теплоту її дихання на щоці. Від неї пахло туалетним милом, хоч яке могло бути туалетне мило в Глухарці в одна тисяча дев’ятсот сорок четвертому році?
— Не арештовуватиму я тебе, — сказав я похмуро.
Її зіниці були напроти моїх. Здавалось, я з страшенною швидкістю мчу їй назустріч, і ми ось-ось зіткнемося, розлетимось ущент.
— Слухай-бо! — став я благати. — Адже він тебе, певно, любив. Він знову захоче тебе побачити… Ти можеш допомогти мені! Поклич його в село. Га?
— Ні, — мовила вона й відсунулася. — Я себе… І тебе не хочу занапастити. Так робити не годиться. Для чого собі віку збавляти?
— А що годиться робити?
— Я скажу що. — Вона накрила мою долоню своєю. Рука в неї була гаряча, як хімпакет. Я обережно вивільнився. — Переїжджай до мене. Ну, в прийми… Уже як там хочеш! Тобі буде добре. Я піклуватимусь… Ти ж поранений, тобі гарна жінка потрібна, лагідна, дбайлива… щоб годувала, поїла! Я вірна тобі буду! Чесно! Адже ми, жінки, не від доброго життя гуляємо! Я берегтиму тебе!
— А Горілий? — запитав я.
— Що Горілий? Я ж тебе не питаю про твою біографію.
— Чи буде це йому до вподоби?
— Нехай би поткнувся, — грізно промовила Варвара. — А то взяли б та й поїхали… Зі мною ти не пропав би і до мирного життя дожив. Ти й так своєї крівці віддав досить. Про себе треба думати. Дарма що я не така грамотна, як ти, а все ж голова у мене метикуватіша. Я кажу до діла, Іванку… Іване Миколайовичу!
Мабуть, вона таки казала до діла. Розумна пропозиція — дожити у теплі й достатку до мирних днів. Хлопці там, на фронті, либонь, знову плазують на животі за передову. І, як завжди, вернувшись, когось недолічуються.
— Ні, Варваро, — сказав я. — Мені таке життя не личить. Якщо говорила щиро — спасибі…
— Не жалієш мене? — спитала вона.
Ох, як я боявся цього — жалю. Вона була поруч, Варвара. Волосся, що спадало мені на чоло, колихалося від її дихання. Простягни руку, доторкнись — і пожалів, усе вирішено. Один рух міг усе вирішити. Прощавай тоді воля, прощавайте ліси, поля, прощавай стежка на чистій озимині.
— Не до жалю, — сказав я, не дивлячись на неї і трохи відсовуючись. — Бандити поряд. Тебе пожалієш… себе пожалієш, а інших занапастиш!
— Ох, дурень! — мовила Варвара. — Не знаєш, що твоє життя має ціну? Та й дорожчу, аніж в інших! Ну, чом не збагнеш? Та ти зрозумій, хоч ти й воював, супроти Горілого ти — мокриця. Ось ти послухайся! Я тобі врятуватися пропоную. Уберегтися!
— Ні, Варваро. Моя доріженька не туди…
— І ти мені обриваєш усі шляхи, — сказала вона. — Ти нічого мені не залишаєш, Іване, крім одного… — Вона раптом замовкла на мить. — Я за тобою хочу сховатися, зрозумій. Ти мене врятуєш, а я тебе. Ми будемо квити!
— Ну гаразд! — не витримав я. — Гаразд! Допоможи спершу з Горілим упоратися. Скажи, як його взяти!
— І себе занапастити? Навіщо ж тоді старатися? Ні! — промовила Варвара твердо. — Нічого я не знаю, можеш заарештувати, коли хочеш!
— Ну, я пішов, — сказав я і підвівся.
Тікати треба було звідси, тікати!
— Хлопчисько ти все-таки, — мовила вона придушеним голосом. — Поначіплювали тобі відзнак, а ти хлопчисько! У герої хочеш? Он їх скільки, безруких та безногих, стало, героїв. Кому вони будуть потрібні? А ті, що під горбиками?..
Тут у сінях загуркотіло, і до хати, не чекаючи відповіді на стук, зайшов Попеленко. Ну та й радий же я був йому!