Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Здрастуйте, господарі, здрастуйте, гості! — сказав Попеленко.
Він миттю оцінив обстановку, ковзнув поглядом по столу — ще все було ціле. Попеленко засяяв.
— А я тебе все шукаю! — звернувся він до мене. — Сьогодні ж Іван-пісний! Не годиться начальника не поздоровити!
І він не гаючи часу роздягнувся, поставив у куток свій карабін, зняв ремінь з підсумками. Мій підлеглий був не з сором’язливих. Коли його щось і бентежило, так це вологі й гнівні Варварині очі.
— Не журись, серденько, — мовив він. — Сьогодні його іменини, а завтра твої.
— Мої не скоро, — сказала Варвара й відвернулася до дзеркала.
— Нічого, нічого, серденько, — заторохтів Попеленко, сідаючи за стіл і присуваючи до себе тарілочки. Він дуже квапився, розуміючи, що обставини можуть змінитися будь-якої хвилини. — Головне — не розгубитися.
Він поклав на тарілку огірочок, налив із пляшки у склянку. Пальці його працювали спритно, немов грали на баяні. Енергійно діяв «яструбок».
— Так! — сказав він, ніби щойно згадавши. — Товаришу начальник! Тут у сільпо Яцько з Ожина приїздив… Заготівельник! Просив передати від товариша Абросимова, що той виїздить… Для допомоги в боротьбі з бандитами. Отак переказував… Конем. Він що, великий начальник?
Тут Попеленко спорожнив склянку й налив другу.
— Хто великий начальник? — спитав я.
— Товариш Абросимов.
— Який Абросимов?
— А звідкіль я знаю? Переказав: для допомоги в боротьбі з бандитами. Мовляв, у нього свій план.
Тим часом Попеленко налив ще одну склянку. Він зараз говорив, аби тільки туману напустити. Тарілочки пливли до «яструбка», як на конвейєрі.
Варвара перестала розглядати себе у дзеркалі й повернулася до нас. Очі в неї були вже сухі. Міцні, тужаві, як свіжі сливи, очі.
— Знаєте що, «яструбки», — мовила вона. — Забирайтеся геть. Надокучила мені ваша війна. Усі ви вдаєте з себе чортзна-що, а самогонку дудлите. Отож і пийте, тільки не тут. А я веселіших знайду гостей. Ну вас!
І вона висловилася з такою українською повнотою, що Попеленко аж крякнув:
— Ну, після такого слова й закуски не треба! Не слово, а перчений баклажан. Ох і молодиця ж ти. Одружився б я з тобою… Еге ж!
Варвара мовчки подала йому карабіна й шапку.
— Дурень, — шепнула вона мені в сінях. — Усе зіпсував. Я ж хотіла по-іншому розпочати… По-іншому!
Я почув знайомий скрип засува.
Ми постояли в центрі села, прислухаючись. Визоріло, ніч мала бути холодна. Білостінні мазанки здавалися велетенськими світляками, які заповзли у лісову темряву та й розташувалися двома правильними рядами.
— Добре живе, — сказав Попеленко, озираючись. Варварине вікно було залите яскравим світлом дванадцятилінійки. — Розуміє!
Над нами пролягав Чумацький Шлях. У вересні він окреслений різко — немовби щіткою мазнув хто по всьому небесному склепінню. Я відшукав Кассіопею, що загубилася у мерехтінні Шляху. Сузір’ям властиве дивне явище — їх довго і важко доводиться розшукувати у зоряному стовпищі, як знайомого на базарі, та коли вже знайдеш, не розумієш, чому це ти відразу не примітив чіткі і ясні обриси. Можливо, згодом я так само не розумітиму, чому не добачив простого шляху, що веде до бандитського кубла. А можливо, я так нічого й не зроблю. Тикатимусь носом, як сліпе щеня.
— Не можу збагнути, Попеленко, — признався я. — Бандити напевно ходять у село. Але до кого? Хто їх тут підтримує? Чому Горілий тиняється під Глухаркою?
— Ой, товаришу начальник, не треба шукати кавунів на грядці з огірками, — сказав Попеленко. — Ми живемо тихо, бандери Глухарки не чіпають, функцію, — він трохи зупинився, даючи мені можливість зрозуміти значимість цього важкого слова, — ми справляємо. Тихо ж-бо як, благодать!
Ми ще постояли. Дзявкнув собака у дворі в Крота, крикнув півень у Семеренкових, вискнула хвіртка у Малясів, двічі гикнув Попеленко. Прояснів обрій над гончарним заводиком, вирізнивши димарі і безсонні димки над ними: мав зійти місяць.
Мені залишалося ще навідатись до Семеренкових, розпитати про старшу, Ніночку, ту, яка до війни завивала волосся дрібненькими кучериками, дзвінко сміялася і баламутила голови парубкам. Де вона тепер? Чи не з Горілим? А втім, яка різниця? Про що б я не дізнався, однаково мені не обійтися без поради старшої, досвідченої людини.
На фронті був противник. Узявши «язика», ти довідувався про все, що потрібно. Тут же лінії фронту не було, а були ліси й декілька десятків хат, і в одній або в декількох міг переховуватися ворог. Як його знайти? Ані Попеленко, ані баба Серафима, ані Глумський не годилися в помічники, бо знали не більше за мене.