Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Кріт не брехав. Гнат справді ходив до УРу. З характерних виступів я догадався, що дурник приніс цілі снаряди. Мабуть, йому не пощастило позбивати мідні обідки в лісі.
Я витрусив із мішка молоток, зубило, зо дві дюжини погнутих мідних обідків і нарешті докопався до сімдесятишестиміліметрових снарядів. Детонатори — на місці, один із них навіть не прикритий дюралевим ковпачком, виднілась мембрана. Досить було блосі чхнути на цю мембрану, щоб Варварині рушники опинилися на Панському згарищі. І як це Гнат доніс мішок на спині? І справді, щастить дурням!
— Дай лишень плоскогубці, — сказав я Варварі.
Я обережно вивернув боєголовку.
— Ти з цим кінчай! — сказав я дурникові. — Кінчай! Не носи їх у мішку!
Він засміявся. Можливо, снаряди здавалися йому поросятами, і він пас їх у лісі, а найслухняніших приносив додому, до своєї хати-руїни. Мідні кільця — це були пута, він звільняв поросят, випускав їх на волю…
— Він ходить в УР. Старається для Крота, зрозуміла? — сказав я Варварі.
Вона сплеснула руками.
— І не боїться бандитів?
Гнат сміявся. Справді. Він носив на спині снаряди, що могли от-от вибухнути. Що йому бандити?
— Слухай-но, Гнате, — запитав я, плекаючи таємну надію. — Ти там, у лісі, зустрічав кого-небудь? Ну, з автоматами? Та-та-та!
— Та-та-та-та! — підхопив він з радістю. — Та-та-та-та! Смачно! Хліб! Сало! Гарне, солодке московське сало!
— Що за сало? — спитав я.
— Там, — він махнув рукою на вікно. — Гарно!
— Ну, годі! Йди, дурню! — Варвара насунула шапчину на покуйовджену Гнатову чуприну і випхнула його за двері.
Вона зникла в спальні, відокремленої од світлиці ширмою, і незабаром з’явилася в міській крепдешиновій кохтині й барвистій спідниці.
— Ну? — запитала Варвара. — Гарно?.. Я цього барахла наміняла — страшенно багато! У міських! Вони, як скрутно, зуби на полицю. А ми — трударі, нас земля годує.
Вона зробила рух руками — і накрохмалена біла скатертина немовби сама лягла на стіл. І на столі виникло все, що має виникнути, коли жінка хоче нагодувати чоловіка так, щоб він це запам’ятав. Дубов з хлопцями просто отетеріли б, дивлячись на це частування…
— Я думала, ти не прийдеш, — промовила Варвара, — Ніколи вже! Соромишся? Дивак! Вояками ви тепер стаєте раніше, ніж чоловіками. Либонь, на війні не одну людину застрелив?
Я промовчав.
— Ну от, бачиш! — сказала Варвара. — А жінок боїшся! Ех…
Її груди рельєфно окреслювалися під крепдешиновою кохтиною. Очі набули темно-сливового відтінку, який добре запам’ятався мені того вечора. О чортовиння, я знову думав про ліси, про те, як ніжно світиться озимина під вересневим сонцем, коли прямуєш стежкою — вільний, нічим не зв’язаний, ні спогадами, що від них виникає почуття сорому, ні обов’язком кохати… І невиразний образ дівчини в чорній хустці як символ свободи, легкості й природної належності лісам і полям промайнув переді мною. Я збагнув тепер, звідки взялася ота плавність і граціозність, з якою йшла дівчина з коромислом. Природа створила її цілісно, як билинку, як росток озимини, і коли вона йшла, то йшла стегно до стегна, щиколотка до щиколотки…
Я сидів рядом з Варварою, але думав не про неї. Чому?.. Хотів піти, втекти — хоча б в уяві. Можливо, це був опір мухи, яку загортають у кокон, а вона все ще б’є напівзв’язаними крильми і уявляє, ніби летить? Варвара й далі оповивала мене поглядом.
Я вирішив розірвати свинцево-солодкий кокон.
— Сядь! — промовив я.
Вона зразу ж сіла. Ненастирлива владність, що так і обкутувала, дивовижно поєднувалася в ній з готовністю коритися.
— Ти була з Горілим?
— Он воно що… Дурнику, хіба це важливо?
— Важливо! Я через це прийшов. Зрозуміла?
— Ах, так… — вона стулила губи, замислилася.
— Горілий никає десь тут, — промовив я. — Це він повісив Штебльонка.
— Тебе він не повісить. Чого хвилюєшся?
— Звідки ти знаєш, що не повісить?
— Знаю. Атож, я була з Горілим! — говорила вона, посунувшись до мене через стіл, її груди лягли на скатертину, і крепдешин зімкнувся, злився з полотном. — Він тебе не зачепить, коли ти робитимеш, як я кажу. Горілий зараз не полізе на рожен, не той час! А настане зима, він зовсім піде!
Вона розбиралася… Узимку, коли сліди виказують і звіра, і людину, Горілий не тинятиметься біля села.
— До снігу він ще скільки може накоїти! — мовив я. — Бо ж гадина. Фашист, бандера.
— Тобі двадцять років, Іванку. Побережи себе. Тебе ще дівчата любитимуть!
— Що ти в ньому знайшла? — перебив я її.
— А що я маю знаходити? — сказала вона поблажливо, наче розмовляла з нетямою-хлопчиськом. — Нема чого мені знаходити… Одружитися хотів. Чоловік він! Живий! Чи ж таких багато у війну?