Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Кремезний, головатий Кріт орудував біля наковальні, а допомагала йому, роздуваючи міхи й притримуючи кліщами заготовки, дружина, — замурзана й затуркана, нічим не примітна істота. У коваля було двоє синів-підлітків, і вони могли б стати йому кращими помічниками, ніж дружина, але вони з намови батька подалися в мішечники. Сам Кріт ніколи не називав синів мішечниками, а поважно казав: «Чумаки».
Коваль, побачивши мене в дверях, стукав і далі невеликим молотком, клепаючи вже захололу косу. Дружина, зігнувшись, поралася біля горна. У кузні було напівтемно. Світилося тільки маленьке віконце під стелею та горно. Я трохи почекав, але у мене не було бажання церемонитися з Кротом. Я добре пам'ятав, як уламок цеглини, яким він пошпурив, коли ми розбігалися від купи металолому, обірвав мені вухо й зламав товсту вільшану гілку. Багато що можна простити людині, але якщо вона ненавидить дітей, нічого шукати в ній якихось прихованих достоїнств.
Він довго клепав би свою косу, якби я не підійшов та не відсунув її прикладом карабіна. Тоді він перервав роботу.
— А, Капелюх, — мовив він до мене. — У мене очі стали слабі від гарячої роботи… Сідай, — він показав на якийсь леміш, умоститися на який могла б тільки людина із залізним задом.
— Дякую. — Я присунув до себе ослінчик, що стояв у кутку кузні біля невеликого стола. — Сам сідай.
Коваль глянув на леміш.
— Вийдімо, — сказав він. — Курно!
Я звернув увагу, що серед усякого ковальського начиння: важких сокир для рубання металу, зубил, противнів, пробійників — лежали й клепані саморобні тиглі, і на одному з них було видно свинець, що припікся смугами.
— Чого тобі? — спитав Кріт, прихилившись до конов'язі.
Як би він зустрів поліцая, що так само, як і я, з гвинтівкою з'явився б до нього, коли тут хазяйнували гітлерівці? Мабуть, він, Кріт, подумав би про те, щоб лишилися цілі власні ребра. З владою, яка покликана тебе захищати, можна дозволити собі грубість, усе з рук зійде. І я знов подумав про Закон, який диктував мені свою волю. Я ніяк не міг дозволити собі використати перевагу, яку давала мені зброя і влада, щоб пригнобити й принизити людину, навіть коли та трималася зухвало.
Кріт чекав. Чорний, цупкий брезентовий фартух прикривав його, як щит. До цього чоловіка не підступишся.
— Ти постачаєш свинець і мідь на гончарню? — спитав я.
— Я, — сказав Кріт. — Та й окалину вони беруть.
— Із куль плавиш, із обідків?
Він кивнув. З кузні долинали хрип і вищання працюючих міхів.
— Не роздувай марно, не роздувай, дурепо! — гримнув Кріт, прохиливши двері. І сердито повернувся до мене: — А хіба що?
— Де ти усе це береш?
— А кому яке діло? — спитав він, переступаючи з ноги на ногу.
— Є діло!
— «Яструбки» у нас довго не держаться, — промовив коваль. — Я, Капелюх, на твоєму місці відмовився б од цієї роботи. Пайок маленький, а риск великий. Можна посунутися, як пес із соломи.
Він хотів розізлити мене, щоб я розпалився, а він спостерігав би з-за брезентового щита. Адже я був тим хлопчаком, котрий щодуху тікав з Панського згарища, ледь забачивши пропалений фартух. І чого це у книжках ковалі завжди благородні люди?
— Слухай, Кріт, — сказав я. — Я можу тобі багато неприємностей заподіяти. Ти вже мені повір!
Те, що він намагався розізлити мене, насторожувало.
Кріт придивлявся до мене. Атож, це я драпав із згарища, але відтоді збігло багато часу, а головне, два з половиною останніх роки я був на передовій, у Дубова. «Язики», яких ми приводили з того боку, розуміли Дубова без слів. Перед ним вони завжди чомусь виливали душу, досить йому було тільки подивитися. Гай-гай, таких висот я не досяг. Та дечого навчився. І тепер Кріт міркував.
— Користуватися військовим добром не заборонено, — промовив він. — Усе одно згниє.
— Звідки носиш?
— Мені носити ніколи.
— Хто ж тоді? І звідки?
Він зам'явся.
— Відповідай.
— Гнат носить.
— Не бреши.
— Собаки брешуть!.. Гнат, кажу… Я його навчив. Що ж тут важкого? Тут і мавпу навчиш.
Он у чім річ. Кріт догадався, який зиск можна мати з сільського дурника. Гнат не розумів риску. Йому, либонь, навіть було до вподоби відбивати зубилом жовті обідки із снарядних чушок. Він шукав снаряди, як гриби. Шматок хліба чи одна-дві цибулини здавалися йому царською винагородою.
— Чи ж багато треба для заводу міді?
— Та ні… Поки що фунтів чотири в день.
Це означало, що Гнат відбивав обідки з півсотні снарядів. Детонатори він, звичайно, не відкручував. Справді, дурням щастить!