Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Тільки-но відчиняєш двері — не до світлиці, а ще тільки в сіни, — як одразу ж відчуваєш атмосферу чистоти, ладу і якоїсь особливої, ароматної свіжості. І коли бачиш чистенькі рушники, розвішані на стінах, і довоєнну скатертину з торочками, і гарно помиті квіти, що з оранжерейною густотою заповнювали світлицю, і фотокартки у свіжопофарбованих рамочках під склом, і білу, як сніг, піч, по якій, здавалося, щойно пройшовся квачик, і, найголовніше, господиню в підкрохмаленій полотняній блузочці та картатій українській плахті, — то розумієш, звідки аромат свіжості й чистоти.
Я постукав і, коли входив до світлиці, низько нагнувся під одвірком, неначе мій зріст не давав мені змоги ввійти інакше, а далі по-солдатському випростався, аж усі медалі одразу відкрились і бадьоро дзвякнули. І тут же залунав щасливий сміх: «Хе-хе-хе-хе!»
В кутку кімнати, під вишитим рушником, підгорнувши під себе ногу в драному, перев’язаному дротом черевику, сидів… Гнат. Він дивився на мої медалі й реготав. Мабуть, для нього це були цяцьки, щось на зразок бубонців.
Він переслідував мене як лиха доля, цей Гнат, і шляхи наші раз у раз перехрещувалися! Рядом із дурником стояв туго напханий брудний мішок. Видно, Гнат щойно повернувся з УРу.
Я так отетерів, що не одразу помітив господиню. Вона сиділа за столом, де горіла справжнісінька гасова лампа-дванадцятилінійка. Всю світлицю заливало світло. Заможно жила Варвара. Але зайнята вона була чудною роботою: зашивала обшарпаний, брудний Гнатів ватник.
— А я вже думала, що ви до мене і не завітаєте, Іване Миколайовичу, — співучо промовила господиня. Вона завжди розмовляла речитативом, який, здавалося, ось-ось міг перейти в арію від почуттів, що переповнювали Варвару.
От молодиця! Нічого, здавалося, в ній не було владного, говорила вона співучим голосом, рухалася плавно, сама кругленька й лагідна, очі в неї були ніжні, імлисті, немов повиті памороззю, і навіть сумовиті, як у корови, та коли вона глянула на мене, я, як і того вечора, відчув себе глиняною точанкою, кинутою на круг перед гончарем, а він, гончар, вирішує, що з неї, точанки, створити — барильце чи горня. Плани чоловічої зверхності і донжуанської хитрості відразу звітрилися.
— А де ж це ваша рушниця, Іване Миколайовичу? — запитала Варвара, близько підступивши до мене. Вона взяла з моїх рук картуза, дбайливо поклала на етажерочку, на мереживне покривальце.
— Навіщо мені рушниця? — запитав я.
— А й правда, — мовила Варвара. — У мене в хаті не стріляють. У мене мир. Ой, як я не люблю війни!
Прямо переді мною на стіні висів розмальований фотопортрет Варвариного чоловіка, товариша Дерев’янка, колишнього директора гончарного заводика, молодого, квітучого мужчини. Вбило директора під час нальоту, коли він у лазні мився, і було йому шістдесят п’ять років.
— Хе-хе-хе-хе-хе, — недоречно засміявся Гнат. — Ой, гарна мо-сковська солодка дівка, ой, груша-дівка, хе-хе-хе…
Він закохано глянув на Варвару. Він був зовсім щасливий у цьому домі.
— Гарний у мене наречений? — запитала Варвара, показуючи на Гната очима. — Весілля справимо — він і за попа зійде, волосатий!
Гнат труснув своїми кудлами і знову зареготав. Він не зводив очей з Варвари, в його поставі було щось собаче, ніби він готувався стрибнути і зловити кістку на льоту. Що йому тут потрібно?.
У Глухарці деякі жінки, що втратили надію, пробували взяти Гната у прийми. Чоловік він був надзвичайно дужий, колоди носив і не кректав, а плуга міг волочити, як кінь. Кілька разів Гната мили, стригли, одягали в чисте і вводили до вдовиної хати. Але він не витримував випробування. «Як почне жінка підступати, так він хапав шапку і тікає», — розповідала Серафима.
Ні-ні, про любовні наміри й мови не було. Гната могли екзаменувати тільки самотні жінки літнього віку, господарство яких було занедбане, без чоловічої руки.
— Та й посагу приніс мішок, — провадила далі Варвара. Вона кинула Гнатові його залатаний ватник. — Усе, жених, іди додому… Жаль його, — пояснила вона мені, — У Глухарці всі полюбляють перемивати кісточки та ганьбити, а добро зробити нікому… Ну, ступай, Гнате!
Він заходився квапливо застібати ватник. Варвара сунула йому за пазуху житнього окрайця, застебнула гудзика.
— Стривай-но, — сказав я і підійшов до мішка.