Понтиїзм. Казки кінця світу

Вона знову молода. Гортає книгу свого життя, що, в принципі, зводиться до двох дат. Ким вона була? Донькою і Матір’ю. Колись люди ще казали, що вона скандальна журналістка. Але вони її просто не розуміли.

У дальніх залах музею починали вимикати світло, і охорона зачиняла приміщення.

— Але ж тут немає нікого, тільки я, — шепоче вона та все одно поспішає до виходу.

Невидима охорона дихає їй у спину. Не підганяє, але дає зрозуміти, що краще поквапитися. Вона не нарікає та відчуває, як морок чорним туманом заповнює коридори за її спиною.

Вона вперше в цих коридорах, але дорога їй знайома. Шлях — це дежа вю, частини життя, побаченого у передсмертному сні.

Вона біжить, ноги не слухаються. Швидко прибуває вода. Дедалі тяжче бігти. За спиною чути гуркіт сотень ніг, що женуться за нею. Десь чимраз ближче гарчання розлючених псів.

Вона добігає до дверей. Тисне на ручку. Двері заклинило. Гасне світло. Вода прибуває. Дедалі тяжче дихати. Повітря зникає. Щось бридке шарпає її за волосся.

Вона захлинається. Хрипить. І в судомах щосили б’є ногою в двері. Вони легко прориваються, ніби зроблені з плівки. Потік води підхоплює її, і вона летить у прірву дверей.

Вона знову пташка. Легка безтурботна пташка, що сидить на найвищій точці гори і роззирається довкруги. Потоп заливає неохопні території. Суходіл, який ще мить тому де-не-де проглядався, зникає, вкритий водяним потоком.

Вода піднімається до верхівки гори. Пташка злітає, але вода продовжує впевнено підніматися. Пташка злітає щораз вище, крила стомлюються, вода теплим язиком облизує її кігті.

З кожним видихом і помахом крил птаха втрачає сили.

Знесилена, вона падає у воду.

Потік підхоплює її. Огортає теплом. Вона не йде на дно. Спина потопу піднімає її вище й вище.

Ближче до бездонних небес. Очі пташки мружаться від такої краси.

Зникає світло.

Темрява заспокоює.

З останнім подихом їй чуються голоси інших. Інших птахів неземних садів.