Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
— Все. Я побігла. Успіхів, мої принце і принцесо.
Таська усміхається і цілує повітря.
Люда підморгує їй і виходить у зимовий ранок.
Раніше вона працювала у школі біля будинку. Віддала туди дітей. Але тоді чоловік пішов, прихопивши всі її коштовності й подарунки її батьків — єдину, крім світлин, згадку про них, а ще — відкладені гроші, отримані від продажу квартири її батьків.
— Сама винувата, — казали його родичі. — Лахудра, ще така молода, а глянь, як себе занехаяла. Розіжралася корова та й сіла чоловікові на шию. Канєшна, за ним, як за стіной. А тепер ще і з голою сракою собі болячкі понапридумуй. Може, хто й пожаліє та візьме собі гріх на душу — жениться на такій жирній дурепі, як ти.
Сльози не могли прогодувати дітей, і Люда шукала іншу роботу. Починати нову справу було запізно, більшість її одногрупників уже давно здобули другу вищу і поставали банківськими робітниками. «Кхм, клерками», — як вони поправляли її, багатозначно кахикаючи в кулак.
Вона знайшла місце в «Ельдорадо», першому приватному ліцеї в місті. Він був майже в центрі. Тобто, дуже далеко від будинку Люди. Найбагатші власники міста, які всім заправляли, радо віддавали своїх лобурів 10-го і 11-го класів шукати розуму і щастя в «Ельдорадо».
Єдині, хто діставався туди громадським транспортом, були вчителі.
Спершу Люда боялася робити зауваження своїм балакучим учням, прізвища яких майже повністю відтворювали виборчі списки кандидатів у депутати міської ради.
Згодом Люда навчилася не звертати уваги на провокації учнів, на нові блискучі пристрої, що час від часу з’являлися чи не в усіх і нагадували деталі від космічного шатла. Втім, за місяць у їхніх руках з’являлися вже інші цяцьки.
«Мабуть, мода нова прийшла», — казала вона собі.
Згодом вона навіть почала пити чай із колегами і час до часу долучатися до їхніх бесід. Принаймні, коли вони не говорили про свої закордонні тури чи сезонні розпродажі. Інколи чутки огидними слизькими вуграми мимоволі влазили в її вуха: одну вчительку бачили у джипі когось із учнів, іншу після занять за школою чекав випускник минулого року. «Ох, у них точно роман», — з відтінками заздрощів зітхала завнач. Інша ходила перевіряти домашні завдання лише до хлопців додому і на цьому гарно заробляла. «Що вже вона там і виробляє», — закочуючи очі, муркотіла директриса.
Грошей вистачало. Діти не хворіли. Люда налагодила спілкування з учнями. Бувало, вони виказували і повагу до неї. Якось поволі, соромлячись своїх думок, вона почала думати, що, либонь, можна якось попіклуватись і про себе.
Від самої лише думки «зробити собі приємно» її кидало в жар. Не Костику. Не Тасьці. Не іншим людям. А собі.
Присвятити хоч трохи життя собі.
Це мій день.
До обіду заняття, треба ще провести контрольну. По обіді отримати зарплатню. І все. Далі ніяких планів. У Люди перехоплювало подих від цієї думки.
Щільність пасажирів у ранковому тролейбусі, як завжди, нагадувала Люді щільність рядів римських легіонерів.
Вікна, вкриті вигадливими морозяними візерунками, ховали понурі сірі райони. Двері відчинялися, але наче згідно з інструкцією на місці злочину, ніхто не виходив, тільки входили нові пасажири. Кількість свідків зростала.
Люда висіла між небом і землею, затиснута щільними рядами озлоблених пенсіонерів.
В учительській її макіяж помітили відразу. Та нічого не сказали. Жінки просто підморгували одна одній, намагаючись кліпанням очиць настукати повідомлення азбукою Морзе.
Люда з посмішкою провела контрольну. Відчуття, що сьогодні особливий день, не полишало її.
Після обіду давали зарплатню. Черга до бухгалтерії була єдиним місцем, де раз на місяць збиралися всі вчителі. Приходили декретні, немічні, пенсіонерні, коротше, не вистачало тільки мертвих і ненароджених. Черга була місцем, де навіть найлютіші вороги приязно всміхались і намагалися говорити про погоду і підвищення тарифів ЖКГ. Подружки директриси підтягувалися до неї, огортаючи її тісним колом, як кольє з привокзальної біжутерії.
У такі моменти взаємної приязні та проблисків дружнього колективу до Люди завжди підкочувалася Таня. Таня була вчителькою англійської. Принаймні за це їй крапав офіційний педстаж. Неофіційно ж їй крапали вишукані подарунки від Азіза — директора ринку, обов’язки коханки якого вона виконувала майже цілодобово. Таня не полишала вчителювання. Офіційно. А неофіційно — просто рахувалася, бо заняття за неї проводили старші колеги, які тільки раділи, «шо жизть у дєвочкі строїлась і хоть хтось нормально устроївся у цьому нестабільному мірє». Азіз, до того ж, не забував робити пожертви на ремонт школи та закупівлі обладнання для комп’ютерного класу, який все одно слугував як комп’ютерний клуб, де простіше пограти в стрілялку, ніж спробувати когось змусити вчити основи програмування.