Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Журналістка погамувала в собі розлючений крик «ви що, суки, не бачите, що перед вами доросла жінка», бо урчання в животі взагалі перекривало не те що внутрішній крик, а й внутрішній голос.
Запиваючи десяток «маляток» кривавим томатним соком, журналістка не могла припинити думати про давні обряди та сучасне канібалічне згризання один одного.
Питання голоду було вирішене. Принаймні на найближчі кілька годин. А там уже і до МакДака можна дотягнути. Журналістка повернулася на галеру свого робочого місця, до якої день по дню прикуті мільярди людей по всьому світу. Її думки пливли далі, розморена обідом свідомість легко уявляла криваві повстання новітніх рабів і побудови нової держави. Тієї миті, коли вона складала в голові систему виборів голови уявної країни майбутнього через голосування у соцмережах, двері кабінету відчинилися, і зайшов Пилип Миколайович разом із голомозим дідом, що мав виразно пожовклі плями довкола ширінки.
Їхня розмова не мала логіки, ніби складалася з сотень розмов, проваджених раніше. І тепер репліки виринали у випадковому порядку. Єдиним зрозумілим у цьому всьому були матюки, які ці двоє гнули, як державна система волю громадян.
— Ах старий поблядун.
— Ти на своє подивися. Уже по коліна поодвисало, а він усьо пнеться.
— А того Колю помниш?
— Єбать ту Люсю.
— Ох і Клава була.
— Ага. Ще та.
— Шо ти весь обісцятий?
— Та то ж уринотерапія називається.
— Я ж і думаю, шо ти одєколон не міняєш стікі год.
Розмова нагадувала перегукування двох кривих дзеркал, в яких не було ні логіки, ні інтересу до слів одне одного. Шарму їхній розмові надавав різний ступінь їхньої глухоти.
Раптом один пчихнув.
— Апчхи!
Другий виразно подивився на прочинене вікно.
— Апчхи!
— Будь здоровий, — сказав другий.
— Дякую. Апчхи!!!
— Будь здоровий! — ще голосніше повторює другий, наче перший продовжує спеціально пчихати, бо не почув «будь здоровий» від другого.
— Дя-а-а-а-кую. АПЧХИ!
— ЗАКРИЙ ВІКНО!!! — каже роздратовано другий.
Цієї миті перший закриває вікно і пчихає:
— Вже закрив. АПЧХИ!!!
— Закрий ЇБЛО! — верещить другий, і перший знічено шкандибає геть.
Пилип Миколайович продовжує розмову з журналісткою, ніби вона його щось запитала секунду тому.
— Це він спеціально. Приходить сюди кожного дня і травить мене. Оце, що він розічхався, це все спеціально. Це не просто так. Цей гандон старий тут робить уже 50 років. Він тут фотографом наче був приписаний. А насправді гебістом сраним був. Ти оце думаєш, що щось помінялося? Вони, сука, як ото тоді збирали досьє на кожного, так і продовжують. Цей фотокартки збирав, документував усе, своїм туда переправляв, — Пилип Миколайович виразно підняв вказівний палець вгору, але вигляд його показував, що особливо високо руку краще не піднімати, бо ті, кому доповідав старий любитель уринотерапії явно мали засідати поверхом вище. — Вони ж як? Папку збирають, людину вибирають і ведуть її все життя.
— В сенсі ведуть?
— Ну, контролюють або слідкують. Якщо ти мовчиш і не сіпаєшся, то за тобою просто слідкують. А якщо стаєш відомим поетом, як я, то тоді починають контролювати.
— То Ви поет?
— Ну да. Мої вірші навіть на уроках «пісатєлі нашого краю» вивчають. Там, звідки я родом. Мені недавно лист зі Швеції прийшов. Знаєш де це? — запитав він, не змінюючи інтонації.
Журналістка не встигла кивнути, а він уже говорив далі:
— З комітету Нобеля бумага прийшла. Так і так, Пилипе Миколайовичу, раді повідомити, що слідкуємо за Вашою творчістю дуже давно. Нас вражає і глибина Вашого стилю, і любов до землі, біль і туга за все людство, обшир Ваших філософських горизонтів. Чого ти так дивишся? — раптом перервав він монолог, глянувши на неї. — Я не брешу, так і кажуть. Я так і придумати б не зміг. Пишуть це все, коротше. А в кінці роблять маленьку приписку: це все, канєшна, добре, але ви вже п’ятнадцять год нічого путнього не написали. І вас, крім російської, ні на яку не перекладали. Представляєш?
Журналістка встигала тільки коротко кивати, ніби відстрілюючись одиночними пострілами.
— Отут я і охуїв. Ну, от звідки вони це всьо можуть знати? А дуже просто. Це все старий поблядун Сєва їм зливає. Ага, цей фотограф хрінов. Він, сука, знає, що я нічого не пишу.
— Звідки? — слабким голосом запитала журналістка. Пилип Миколайович її не чув.