Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Раз на місяць Таня з’являлась у школі. Спеціально для цього вона намагалася вдягати лахміття ще з того, минулого життя, коли вона була сірою мишкою-вчителькою. Та все одно її вигляд був стилізацією бідності, крізь яку проривався здоровий блиск гламуру.
— Падруга, як я рада тєбя відєть!
Приблизно з такими вигуками Таня раз на місяць стрибала на Люду. Люда так до кінця собі і не змогла пояснити, ЩО треба від неї Тані. Чи то вона не хоче забувати своє бідацьке минуле життя і бачити, яким жалюгідним можна бути у своєму повсякденному розпачі. Чи то, навпаки, керує нею заздрість до того, що має Люда і чого позбавлена Таня — дітей. «Та вона й сама не петрає, що робить», — зазвичай закінчувала Люда свої розмисли.
— О, а шо це ти така разфуфирена, падруга? Опача, отето діла, — відразу почала Таня, побачивши Люду в черзі. Черга, стишивши голоси, почала роздивлятися «подруг».
— Ну, давай, калісь. Що, хахаля наконєц поймала? На свіданку сабралась? Ух ти й прошмандовка, я всігда, падруга, знала, шо з тебе люди будуть, — виливала Таня потоком свої враження, — от я тобі скікі раз казала, падруга, ну шо це за жизть без мужика. Маладєц. Послухала Танюху.
Люда тільки ніяково посміхалася. Вихованість і витримка відфільтровували Танині потоки. Люда дивилася на неї і бачила заляканого підлітка, який, вирядившись у мамині речі, намагається бути крутішим перед старшими. Сміх недоладу, матюк через слово та блювання алкоголем наприкінці вечора гарантовані.
Підійшла черга Люди. Таня зі словами «Ой, падруга, пардонь, давай луччє я», підійшла першою до бухгалтерського віконця.
— Драсьте, ну шо тут у нас за мєсяцок капнуло? Ну, тьотя Галя, не жмотьтесь. Більше давайте, бо мені і на колготи на фатить. Ггг, — зайшлася в іржанні Таня.
Люда мовчки забрала зарплатню. Перерахувала, подякувала. І збиралася вже йти додому.
— Слушай, а ти щас куда?
Люда хотіла автоматично відповісти, як завжди, «додому», та згадала свою ранкову мантру «це мій день. Він не буде таким, як інші». Таня впіймала тінь сумніву на її обличчі:
— Отето наш человєк. Другой розговор. Падаждуть твої малявки. Нічо не случіться. Не маленькі ж уже.
Люда хотіла щось сказати, але за мить піддалася натиску Тані, так, ніби течія підхопила її і потягнула за собою.
Вони зайшли в учительську, вдягнулися і вийшли на морозяну вулицю.
— Ну шо? Отпразднуєм? Шампусік? Чи, може, по магазінам?
— Мені сумочку треба нову купити. Ця вже геть подерлась, — відповіла Люда.
— О. Щас якраз скідкі. Купим тобі модний аксєксуар. Гаг, — Таня знову заіржала, — знаю тут рядом один бутік одкрився. Шикарний. Просто шикарний, — і потягнула Люду в напрямку центра.
— Може, краще щось простіше? — запитала Люда.
— Нє гані, падруга, давай шиканьом. Можна ж і сєбя побаловать. Адін хєр, раз живьом.
«Зробити собі приємно», — луною відгукнулося в думках Люди. І знову її огорнув сором, ніби вона вже зробила щось соромітне.
Вечоріло. Асфальт вкривався ожеледицею.
— «Модна панда», — прочитала Люда вголос назву вивіски.
— Нє гані, падруга. «Модна панна» називається. Я, правда, сама довго не захаділа, бо думала, шо «Модна ванна». Ну, знаєш, ванни-туалєти. Кххх, — запхикала Таня.
Таню знали всі продавчині. Усікі-пусікі, ох і пагодка, у нас новий завоз і т. д.
Люда розуміла, що, певно, «бутік» теж належить Азізу. І асортимент, ймовірно, близнюк базарного. Ексклюзивним його робили ціни. Із запопадливих очей директорки, яка вийшла на звуки Таниного ржання, Люда зрозуміла, що всі це розуміють. Не розуміла цього тільки Таня, вдаючи, що вірить у щиру жіночу дружбу.
— Ми тут з падругай по магазинам шаримся. Та й до вас заглянула на аганьок.
— О, це ви правильно зробили, — встряла директорка.
— А то ж я знаю, шо у вас шось точно найдеться.
— У нас якраз новий завоз ексклюзивного товару був. Костюми польські, дублянки турецькі, — почала нахвалювати свій товар директорка, як базарна продавчиня.
— Ну, пасіба. Всьо Вєрсачі, Гучі. Може якто другім разом. Нам би сумочку, оцій леді, — сказала Таня, вказуючи на Люду.
— Так, якщо можна, щось приблизно за розмірами ось таке, як ця сумка. Щоб знаєте, і контрольні влізли, і буханка хліба.
— Панятна. Офісно-діловий варіант з нальотом стільності, — відказала директорка, наче лікар, котрий діагностував невиліковне захворювання, від якого нікуди не подінешся, але хоч принаймні живим залишишся.