Понтиїзм. Казки кінця світу

Там скоротила, тут замінила невдало дібране слово, там перекрутила. Захопившись творчістю, вона не почула, як прочинилися двері і хтось став у неї за плечем.

Почути вона не почула. Але швидко внюхала. Жахливий сморід найдешевшого тютюну, який так і хочеться назвати табаком, забивав памороки. На нього накладався ядучий штин одеколону, створюючи аромат, за яким можна розпізнати добрячий відсоток дорослого населення країни.

— Ти оце знаєш, молодець, щось оце нічо не боїшся. Еге-еге. Ти подумай, якби ото хтось з нас встругнув отаке, дак нас би дядя Саша, — почав говорити чоловік за спиною.

— Який дядя Саша? — перепитала вона, повертаючи голову.

— Ага, от я і говорю, дядя Саша, який оцю всю хєрню написав, він нас так упиздячив би з усіх орудій, що ми йому там кому переставили, — закінчив чоловік років 60—65, середнього зросту, із вибалушеними очима, вдоволено пригладжуючи вуса. — Ага, так ти той новенький.

Журналістці забракло слів, аби поправити нахабу, що перед ним доросла жінка… Яка просто полюбляє стригтися під хлопчика… І те, що розмір її грудей мізерний, ще не означає, що її можна називати хлопчиком.

— Ну, будемо знайомі. Я Пилип Миколайович. Ага, дуже приємно, — не дочекавшись відповіді журналістки, він усівся навпроти.

Пилип Миколайович виклав на стіл кулькову ручку і пачку, в якій цигарки формою нагадували самокрутки, скручені невмілими дитячими руками, для яких що тютюн, що пісок усе — каша-параша.

Із шухляди він витяг десяток папірців гірчичного кольору і поклав на стіл.

Журналістка ошелешено спостерігала за тим, як чоловік починав свій робочий день. Згодом ця історія повторювалася кожні два-три дні. Пилип Миколайович натхненно писав заяву про звільнення за власним бажанням через радикальні розбіжності з редакційною та державною політикою.

— А що, давно вже не писав. Хай буде. Хай тікі попробують мені щось сказати, а я їм отак хуяк от оце на стіл. І хай тоді шукають, хто на них робить буде.

За хвилину забіг головний редактор, весь ніби на шарнірах.

— О, бачу, вже познайомилися.

— Ага, тямущий хлопчик, — відповів Пилип Миколайович.

Головний редактор, не повівши і бровою, зі словами «дуже-дуже добре», забрав правки журналістки і покотився далі.

Наближалася обідня перерва.

— Піду покурю да треба щось пошкрябать, — сказав Пилип Миколайович і пішов на перекур, в одне із захаращених приміщень, яким «каптьорка» — найкраща назва.

Журналістка вийшла на вулицю, намагаючись на нюх визначити, де можна знайти хоч щось їстівне. Довкруги редакції були лише елітні ресторани та V.I.P.-магазини (VишуканіIноземніPродукти). За десяток метрів, у бічній вуличці, журналістка побачила наливайку, з якої обійнявшись, як пристаркуваті гомосексуальні молодята, виходили щасливі п’янички. Єдине, що потрапляло під визначення «їстівне», були маленькі сосиски, сорту «малятко», що формою та виглядом нагадували пожовані та вибляклі на сонці пальчикові батарейки.

— Синку, воно нічо, можна їсти, а з томатним соком воопше шик, — сказав їй чоловік. За напахченим і самовдоволеним виглядом це міг бути тільки охоронець, який за сумісництвом виконував обов’язки коханця продавчині.