Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Чим соціялісти тримали в свому полоні С. Петлюру?
Коротко — брехнею, шантажем. Вони застрашували С. Петлюру тим, що, мовляв, все українське селянство геть збольшевичилося, с. т. всі стали соціялістами, бажають соціялістичного ладу і тому підтверджуть лише соціялістичний уряд проти всякого іншого будуть воювати.
Не було і нема підлішої, бруднішої, ганебнішої брехні і наклепу на український нарід, як ця. Всі військові і селянські з’їзди в 1917 році показали ясніше ясного, що наше селянство не хоче ніякого соціялізму. Наші соціялісти казали, що тепер у 1918 році під впливом їхніх московських товаришів–соціялістів («большевиків») наші селяни геть усі стали соціялістами. За тих часів Україна горіла в огні селянських повстань, але соціялісти переконували С. Петлюру, що селяни повставали не проти соціялізму, що тоді його вже заводили москвини, але проти методів, якими його заводили, проти грабунків московської солдатні. А щоб переконати в цьому С. Петлюру, привозили з «радянської» України своїх однодумців, які вже визнавали «радянський уряд України» і працювали для нього. Ясна річ, ті відповідно інформували С. Петлюру. Та С. Петлюра хитався, бо від військової розвідки знав про цілком інакше ставлення нашого селянства до соціялізації. Напр., про (описану соціялістом Іс. Мазепою, але вже пізніш, на еміграції) таку демонстрацію думок українського селянства, що її Іс. Мазепа сам вважав за типову тоді в Україні. Президія повітового з’їзду «совєтів» запропонувала відкрити з’їзд співом «Інтернаціоналу». У відповідь цілий з’їзд спонтанно заспівав «Заповіт» Т. Шевченка і примусив президію (москвинів і жидів) стояти під час співу. З’їзд мовчки слухав соціялістичних («большевицьких») промовців, поки вони не почали вихваляти «комуни» і закликати селян творити «колгоспи». Як тільки один з них почав це, то цілий з’їзд заревів, як дикий звір, і були б забили промовця, якби його не врятували чекісти. Ба, навіть у такому московсько–жидівському місті, як Одеса, величезна маніфестація на Шевченківські роковини несла жовто–блакитні, а не червоні прапори і співала «Як умру» та «Ще не вмерла», а не «Інтернаціонал» (По маніфестації ув’язнено в Одесі кілька тисяч люду). А це ж діялося за умов московського національного терору. Зрештою, навіть соціяліст отаман Григоріїв писав з окупованої москвинами території: «…90% населення України не хоче комуни» (Іс. Мазепа. «Україна в огні…»).
Та навіть на теренах, зайнятих Директорією, проти соціялістів була ВСЯ несоціялістична інтелігенція. В Кам’янці 15.VII.1919 утворився «Український Національно–Державний Союз». До нього ввійшли не лише націоналісти, але й всі несоціялісти, всі безпартійні, всі громадські, земські, освітньо–культурні, кооперативні діячі. Навіть кілька незасліплених соціялістів (членів Трудового Конгресу). Союзові симпатизували: член Директорії П. Андрієвський, весь галицький провід і, можна сказати, що всі полковники (свого часу 14 найвищих старшин армії УНР стали на захист П. Болбочана, коли соціялісти планували його розстріляти). Звичайно, на боці соціялістів були такі, як О. Волох (його за кам’янецьку зраду не покарано, і в подяку за це він пізніше перейшов до москвинів і командував у них полком). Метою того Союзу було боротися легальними способами за усунення соціялістів від влади.
Отже, ясно бачимо, що соціялістичні уряди Директорії не мали — поза своєю партією — ніякої підтримки, ніякої симпатії українського народу ані інтелігенції; вони були КЛІКОЮ УЗУРПАТОРІВ, якої головною метою було вдержати за всяку ціну владу в своїх руках, щоб передати її (і Армію) своїм однопартійцям, що вже визнали «радянський уряд України» і служили йому.
Хоч хиткий С. Петлюра був у полоні соціялістів, проте він не був сліпий і бачив, що соціялісти були руїнниками і зрадниками, він був ідейним і справжнім українським патріотом, а не засліпленим сектантом–партійником. Свого часу, коли соціял–демократична партія відкликала своїх членіб з уряду у дуже критичний для України час з причини партійних інтересів, — С. Петлюра вийшов з партії, а свого посту не покинув. Коли був несоціялістичний уряд С. Остапенка, соціялісти за кожної нагоди і без нагоди натискали на С. Петлюру, щоб він змінив його на соціялістичний, але С. Петлюра довго не піддавався. Не був він і амбітником, був завжди готовий пожертвувати собою для добра України. Він не один раз казав, що радо передасть владу, якщо буде певний, що наступник поведе справу не гірше від нього.