Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
24.III.1919 поширено відозви Комітету, 5.IV почався відступ української армії, I8.IV фронт посунувся з 35 км від Києва на 200 км від Києва і був уже за 70 км від Рівного. В. Лєнін тішився: кам’янецька зрада таки помогла.
Тепер соціялісти мали вже конкретну причину усунути В. Оскілка. А щоб їхні махінації не вийшли назверх, прем’єр Б. Мартос закрив усі не соціялістичні часописи (пригадка нам на майбутнє).
Нарешті С. Петлюра піддався і усунув В. Оскілка від командування корпусом. На його місце призначив нікого іншого, лише учасника кам’янецької зради ґен. В. Желехівського. Шлях до переговорів з «Радянським Урядом України» був розчищений.
Команді Галицької армії (УГА) було ясно, що Желехівський зробить з корпусом В. Оскілка те саме, що зробив О. Волох з корпусом П. Болбочана. А потім прийде черга і на УГА, бо ж вона робила те саме, що й П. Болбочан та В. Оскілко — не допускала соціялістичної пропаганди серед стрільців УГА, отже, також була «контрреволюційна і шовіністична» і, можливо, з неї міг вийти український Бонапарт, який посадить соціялістів за ґрати.
Кількадесятилітня запекла боротьба галичан з поляками за НАЦІОНАЛЬНЕ визволення виховала у галичан розуміння простої істини, що без національного визволення не може бути визволення соціяльного, отже, цілком протилежний погляд до погляду наддніпрянців. Перш за все і понад все — це вигнати збройною рукою москвинів та поляків з України, а вже потім братися за полагодження внутрішнього життя України. Це була догма навіть галицьких соціялістів. Тому–то — у протилежність надцніпрянцям — галичани з першого ж дня революції в Австрії кинули всі свої сили на організацію армії. Вони з жахом і розпукою дивилися, як наддніпрянці нищили свою армію своїми власними руками; нищили ЄДИНУ надію на визволення України. І вони намовили В. Оскілка зробити спробу унешкідливити божевільних руїнників Армії в надії, що ще не запізно її врятувати і довести війну до переможного кінця.
29.V.1919 В. Оскілко заарештував міністрів Директорії та Штаб і запропонував Директорії обрати нового голову, замість найбільшого руїнника В. Винничекка (на голову радив Є. Петрушевича), призначити новий уряд без соціялістичних руїнників і продовжувати війну, не спокушаючись на жодні переговори з ворогами.
С. Петлюра користувався великою любов’ю та авторитетом в Армії завдяки своїм особистим рисам характеру та щирому патріотизмові. Його відозвам вояки повірили більше, як відозвам В. Оскілка, і стали на боці С. Петлюри. Не бажаючи проливати української крови в такий критичний для України час, В. Оскілко подався до Польщі, де його інтернували поляки.
Почалася велика «чистка контрреволюціонерів» в Армії, і за кілька тижнів Директорія, уряд і недобитки армії (15000) опинилися на вузенькій 40–кілометровій смузі землі під старим австрійським кордоном.
«…Повстання В. Оскілка — це була щира, хоч, можливо, на ті часи і безнадійна спроба вирвати державний провід з рук соціялістів. Це повстання було не проти верховної влади, але виключно проти соціялістичного уряду. Це було в малому те саме, що потім у своїх державах виконали Б. Муссоліні та Р. Дольфус» (А. Андрієвський. «Український націоналізм»).
Програвши війну, захиталася в жовтні 1918 р. Австро–Угорська монархія, і народи її стали на шлях самостійного життя. Українські посли до Віденського парламенту та до Краєвого Сойму створили найвищу владу в Західній Україні — Українську Національну Раду, яка вибрала уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Перед тим сотн. Д. Вітовський, зорганізувавши українців–вояків з місцевого австрійського гарнізону, заарештував австрійську адміністрацію у Львові і на провінції. На львівській ратуші замаяв по 500–річній перерві жовто–блакитний прапор. Західна Україна проголосила свою державну самостійність — Західно–Українську Народну Республіку (ЗУНР).
Переважаюча більшість населення Львова, зокрема, державні та міські урядовці, учителі, студенти, залізничники, робітництво були поляки. Використовуючи дуже ліберальне ставлення до них нової української влади, вони зорганізували повстання всередині Львова, і закликали допомогу з Польщі. По тяжких боях надто нерівних сил поляки вигнали українців зі Львова. Почалася затяжна війна ЗУНР з Польщею.
Тут особливо яскраво показалася різниця між галицькою і дніпрянською інтелігенцією. Галицька інтелігенція, вихована на довгій традиції боротьби за національне визволення, надавала першенство вимогам національним. У конституційній Австрії суспільство брало активну участь в адміністрації через її виборність. Адміністрація в Галичині опинилася в польських руках шляхом виборів, отже, утиски українців робила польська суспільність, а не державна влада (уряд у Відні), не «австрійський царат». Таким чином, ненависть галичан спрямувалася не на державну владу, але на польську націю. Безодня національної ненависти поділила ці два народи. Обидва розуміли, що конфлікт між ними може вирішити лише меч, а не переговори. І з першого ж дня галицька інтелігенція (включно з соціялістами) кинулася організовувати свою армію і перебирати адміністрацію в свої руки, виганяючи поляків.