Українець і Москвин: дві протилежності

Не буде переборщенням сказати, що від передчасного і ганебного кінця рештків Армії і державности честь нації врятув С. Петлюра. В найкритичніші хвилини він не губив голови і вірив у справу. Та, на наше нещастя, був він зам’який на провідника, та ще в такий розбурханий до краю час, коли навіть звичайної твердости не вистачало, коли навіть жорстокість була оправдана і конечна для справи. Спираючись на Армію, яка обожнювала його і кожний його наказ виконала б, він легко міг приборкати «радянців», вичистити уряд і адмістрацію від нездар і примусити решту працювати, а не балакати. Міг легко стати диктатором, міг, якби… не висіла на його шиї, як млинарське жорно, проклята спадщина соціялізму. Соціялістичних державних зрадників не розстрілював, як, напр., О. Волоха (а про кам’янецьких і говорити нема що), але націоналіста, найздібнішого зі своїх командирів полк. П. Болбочана дозволив соціялістам розстріляти, хоч сам знав, що П. Болбочан не зробив не те що зради, але навіть злочину, що заслуговує на кару смерти. Піддався тискові соціялістів, які в кожному українському Генералі вітрили кандидата на Бонапарта.

Наші соціялісти–драгоманівці Української армії боялися далеко більше, як московської. Від першого ж дня революції вони робили все, що могли, щоб не створилася українська армія, військові з’їзди показали їм, що наш нарід думає про війну з північним братом, а не про дружбу з ним, як вони. Селянські з’їзди показали їм, що наш нарід скаменує їх, якщо вони спробують закладати їхню соціялістичну «абщіну». Вони побачили, що український нарід є ПРОТИ НИХ. Наші соціялісти цілком слушно побоювалися, що якийсь український селянський Бонапарт зробить з ними кінець. На наше нещастя, такого не знайшлося. С. Петлюра на Бонапарта ніяк не надавався, а потенціяльних бонапартів соціялісти нищили в зародку. Так сталося з П. Болбочаном і В. Оскілком.