Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Наші соціялістичні «мужі» змавпували були (по двох роках) ленінську систему політичних комісарів в Армії. Лише ті УНРадівські політичні комісари шукали в Армії не зрадників нації, але зрадників соціялізму. Зрадникам нації (але соціялістам), всяким волохам доручали командувати полками і після їхніх зрад, а патріотів–націоналістів (зрадників соціялізму) розстрілювали, не доказавши жодного злочину.
Наслідок — УССР. Та УССР була би пів біди, але СССР, то вже для України — Ave Ceaesar, morituri te salutant! — «Живи Московщино! Засуджена тобою на смерть Україна, вітає тебе!».
Та повернімось до подій за доби Директорії.
До складу української мирової делегації в Парижі, крім наддніпрянців, входили також і два галичани: В. Панейко та С. Томашівський. У той час на півдні України чорна монархічна армія А. Дєнікіна воювала червону соціялістичну московську армію В. Леніна.
А. Дєнікінові Антанта (Англія) щедро посилила зброю, амуніцію, весь військовий виряд. Московські дипломати в Парижі П. Мілюков, К. Сазонов переконали В. Панейка, що УГА могла би дістати від Антанти подібну допомогу, якби воювала москвинів–лєнінців спільно з москвинами–дєнікінцями, а не з Директорією, яку Антанта вважає за прихильників москвинів–лєнінців. А в зв’язку з цим галицькі дипломати могли б здобути від Антанти підтримку проти польських замірів на Галичину. Таким чином, вдалося б врятувати самостійність бодай Галичини, яка ставши українським П’ємонтом, пізніше зможе помогти в той чи інший спосіб Східній Україні скинути московську владу.
Бачачи нездарність урядовців Директорії до державного будівництва, уряд ЗУНР поставив карту на цю можливість і видав Штабові УГА наказ ні в якому разі не виступати проти Дєнікінської армії (за: О. Доценко. «Літопис української революції»).
Інформації В. Панейка вплинули також і на Директорію. Запаморочена соціялістичною теорією «класової боротьби», не могла вона зрозуміти історію, яка ясніш ясного вчила, що ВСІ москвини, ВСІХ класів уважають незалежну від них Україну своїм найбільшим нещастям, о небо більше, ніж найгірший уряд їхньої імперії. («Ліпше злий диктатор, ніж розвал нашої імперії», — формулював лідер московської демократії А. Кєрєнский).
Хоч Директорія (уряд) і вела в той час переговори з В. Леніним (через його приятеля, швейцарського комуніста Ф. Платгена) про спільну війну «з дєнікінською буржуазною реакцією», проте одночасно вислала до А. Дєнікіна ген. М. Омеляновича–Павленка пропонувати А. Дєнікінові спільну війну «с общім враґом — лєнінскім узурпатарам» у тайній надії, що співпраця з А. Дєнікіним, а щонайменше, неворожість до нього поможе Директорії дістати від Антанти допомогу тощо. В надії на такий зворот справи Директорія також дала наказ свому Штабові уникати поки що збройних сутичок з Дєнікінською армією.
Україна палала в огні повстань. Отамани, що були перейшли до москвинів (Н. Махно, Зелений, Григоріїв) тепер обернули свої сили (15000) проти москвинів–лєнінців. 2.VIII.1919 українські армії почали наступати на москвинів–лєнінців. Галичани, втративши Львів, кинули гасло: «Через Київ до Львова». Галицькі стрільці, які мріяли ще в дитячих роках поклонитися столиці, летіли тепер, як на крилах, визволяти столицю з московської неволі. 31.VIII. вже були в Києві, зі сльозами щастя і радости піднесли на ратуші столиці жовто–блакитний прапор з тризубом. Та тут знову виявилася наша національна трагедія — фатальна диспропорція між героїзмом нашого народу і карликуватим розумом його проводу.
У цей самий день лівим берегом надійшли під Київ дєнікінські передові частини. Всі мости через Дніпро були вже в наших руках. Москвини надумали обдурити наших. Вдаючи приятелів, вони малими групами переходили мости на правий бік. Наша мостова охорона мала наказ ще раніш уникати збройних сутичок із денікінцями, отже, не могла зупинити москвинів зброєю. Коли їх перейшло досить, вони несподівано напали на нашу мостову охорону, обеззброїли її і перепустили весь свій полк до Києва. На ратуші піднесли, побіч українського, свій московський прапор. Обурені цим, наші вояки здерли московський прапор і кинули його під ноги коня ґен. В. Сальського, що переїхав московський прапор. Москвини відповіли вогнем із скорострілів. Заходило на бій. Комендантом Києва був ґен. А. Кравс, маючи старий наказ штабу уникати війни з дєнікінцями, він прийняв ультиматум дєнікінського генерала Брєдова очистити негайно Київ і відійти на 120 кілометрів від столиці.