Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Стихія відродження старезної нашої нації була така непереможно могутня, що захопила, понесла — як величезна повінь на своїх хвилях — приспаних національно малоросів. Лише той, хто був наочним свідком, може належно оцінити її силу. Знайомі, шкільні товариші, що ніколи і нічого не чули про Україну (а за мову і говорити нема що), зустрівшись по 1–3 роках, говорили українською мовою, часом каліченою, але українською, були вже українцями. Були в 1917–19 роках десятки тисяч таких. І ці неофіти національні були о ціле небо більшими українськими «шовіністами», ніж давно національно «свідомі» винниченки (див.: В. Винниченко. «Відродження нації»), а це національне пробудження нашої бюрократії, старшинства, гальмували ніхто інший, лише наші соціялістичні ідіоти, що сиділи в міністерських кріслах.
В 1917–18 рр. до уряду УЦР і УНР зголошувалися тисячі малоросів — досвідчених державних урядовців і старшин. Соціялістичний наш уряд вибирав з них лише тих, хто мав соціялістичний пашпорт, а на генералів, старшин дивився як на «ворогів трудового народу», «мілітаристів», що планують кров народну проливати»; уряд казав їм, що їхніх послуг Україна не потребує, бо не хоче мати армії. Тисячі таких старшин–малоросів, які вперше пропонували українському урядові служити Україні, пішли по відмові до А. Дєнікіна. 99% пізніших генералів та полковників армії УНР були в 1917 році лише національно підсвідомими малоросами. Скільки тисяч таких старшин–малоросів штовхнув до А. Дєнікіна сам український уряд?
Були тисячі професійних старшин–малоросів, які не знали і не хотіли знати ніякої «політики» і прагнули чесно служити Україні, бо заворушилася в їхніх душах збуджена національною стихією підсвідома любов до України. Коли таких і приймали на службу, то наші соціялісти дивилися на них, як на інтрузів, чужих, підозрілих людей. Чи таке ставлення українців до них сприяло розвиткові їхньої національої свідомости і національної гордости, чи, навпаки, відчужувало їх від України? Чи не переживали душевної драми ті з них, які не витримували тої скритоворожої атмосфери і, розчарувавшись в українській нації, байдужіли до України, а може, й переходили до ворога? Велика тема для наших письменників.
Не можна було приймати на державні посади національно несвідомий елемент. Чи так?
1) Ті, що зголошувалися на початках, самі були з тої п’ятипроцентної групи прихильників самостійности України. 2) За тих часів ще не знали техніки (чи мистецтва) пенетрації ворожого табору. 3) Ті старшини–малороси зголошувалися служити в українському війську не тому, що не мали іншого способу заробити на життя. Вони могли знайти працю в кооперації, приватних підприємствах, а головно, могли піти до А. Дєнікіна, де їх радо вітали і не дивилися як на ворогів. І незважаючи на такі можливості, ці малороси хотіли служити в українському війську. Вже це одне говорить багато на їх користь.
Зрештою, на те Бог і дав державним мужам більший розум, щоб вони могли знайти способи контролювати непевні елементи та знешкідливити зрадників. В. Лєнін у 1917 році був у значно гірших обставинах, як наші соціялістичні «державні мужі». В Московщині вся бюрократія, весь генералітет і старшина були ворожі до влади В. Леніна. Проте В. Лєнін знайшов способи примусити їх усіх служити його владі. І вони відбудували йому нову московську імперію СССР. А вже після того наступник І. Сталін їх майже всіх понищив. Мав уже своїх вихованців.
Наші соціялістичні лідери мали далеко ліпші обставини. Вони мали 5% прихильників України і величезний п’ятдесятивідсотковий запас лише байдужих, а не ворожих до України малоросів. Лише треба було поставитися до них, як до нещасних, отруєних «московською блекотою» хворих братів і лікувати їх терпеливо, тактовно, непомітно перетягати на український національний шлях.
Щоб не зрозуміли ці слова хибно, підкреслюємо, що таке братнє наставления мало б бути ЛИШЕ до малоросів, які ставилися до України байдуже, а не вороже. А тих, які ставилися вороже до України, треба було трактували як гірших за москвинів ворогів. Для них знайшлося б досить місця за дротами. Таке м’яке ставлення до тих, хто хоче вилікуватися від московського дурману, а разом дуже тверде до тих, хто не хоче, дало б добрі для України наслідки. Можна було примусити і П. Скоропадського служити Україні (навіть на пості гетьмана), бо він належав до тої п’ятдесятивідсоткової ґрупи лише байдужих. 90% з тих байдужих служили б досить чесно Україні, хоч би з тої причини, що не було кому іншому служити (служили і служать москвинам в СССР). Лише треба було не пускати з них пильного ока. А виросло б нове, національно виховане покоління, то ті старі колишні малороси відійшли б спокійно на пенсію. Так могли зробити розумні державні мужі. На наше нещастя, Господь пошкодував крихти розуму для нашого окаліченого сільського дядька.