Чому Захід панує - натепер

Це означає, що наступні сорок років будуть найважливішими в історії. Насправді, що світові треба зробити, аби уникнути Ночі, не є таємницею. Найголовніший пріоритет — уникнути повномасштабної ядерної війни, а заради цього великі держави мають скоротити свої ядерні арсенали. Хоч як це парадоксально, але цілковите роззброєння може бути ризикованішим шляхом, бо неможливо зробити ядерну зброю невинайденою. Великі держави завжди можуть поспіхом створити нові бомби, а справді погані хлопці — терористи чи злодійські держави — в будь-якому разі ігноруватимуть усі домовленості. Розповсюджування зброї підвищує ризик того, що протягом наступних сорока чи п'ятидесятьох років війни стануть ядерними, але найстабільнішою буде така ситуація, коли великі держави матимуть досить зброї, аби стримати агресію, але недосить, щоб вбити нас усіх.

Найстаріші ядерні держави — США, Росія, Британія, Франція, Китай — рухаються в цьому напрямі від вісімдесятих років. Протягом Холодної війни математик, пацифіст та метеоролог (доти, доки він не полишив досліджувати погоду, усвідомивши, що це допомагало повітряним силам) Льюїс Фрай Ричардсон зробив широкоцитований підрахунок, що перед 2000 роком вірогідність початку ядерної війни становила 15-20 відсотків. Однак на 2008 рік енергетик Вацлав Сміл вже міг запропонувати цілком сонячну оцінку, що до 2050 року шанси на початок війни навіть масштабу Другої світової (де загинули 50 мільйонів людей) становлять менше одного відсотка, а в січні 2010 року Бюлетень атомної науки зсунув хвилинну стрілку на своєму знаменитому "Годиннику Судного дня", що вказує, як далеко до Ночі, від за п'ять хвилин до дванадцятої назад на за шість хвилин до дванадцятої[514].

Другий пріоритет — сповільнити глобальну згубу. Тут все не так добре. 1997 року великі й добрі діячі світу зібралися в Кіото, аби виробити розв'язок, і домовилися до 2012 року зменшити викиди парникових газів на 5,2 відсотка порівняно з рівнем 1990 року. Однак запропоновані зменшення припали здебільшого на багаті західні нації, а Сполучені Штати — найбільший світовий забруднювач дев'яностих — відмовилися ратифікувати протокол. З погляду багатьох критиків видавалося (як сформулював один індійський чиновник), ніби "хлопці з величезною надмірною вагою радять хлопцям, що щойно позбулися виснаження, сісти на велику дієту"[515], але Сполучені Штати відповіли, що викиди неможливо контролювати, якщо їх не погодяться зменшити Індія та Китай (що 2006 року посіли місце найбільших забруднювачів).

На початок 2008 року і США, і Китай були більш зацікавлені у змінах, але бракувало політичної волі, потрібної на підписання всеохопних угод. Автори Стерн Ревю оцінили, що запровадження низьковуглецевих технологій, збереження лісів та енергетичні коефіцієнти корисної дії, що могли б відвернути лихо, утримуючи рівень вуглецевих сполук до 450 мч на 2050 рік, коштуватиме близько трильйона доларів. Порівняно з ціною нічогонероблення це тривіяльно, але, маючи лише клапті фінансів після економічної кризи 2007-2009 років, багато урядів відмовилися від дорогих планів зменшування викидів і Копенгагенський саміт, що відбувся в грудні 2009 року, не виробив обмежувальної угоди.