Українське письменство

І далі (в загальній характеристиці Франкової поезії):

«…Гадаючи, що «слова — полова», Франко не надавав їм самостійного, самоцільного значення в процесі ліричного прийняття… моменти словесної музики, евфонії, моменти художнього ритму не звертали на себе постійної уваги поета»[122].

Половину цих характеристик Франкової форми збудовано на похапцем взятих, похапцем сформульованих враженнях. Від уважного розгляду частина їх розвіюється цілком, частина — знаходить своє пояснення, виправдання, а часом і значне обмеження.

Так, напр., не можна заперечити, що мова раннього Франка страждає на численні діалектизми, провінціалізми, що в ній зустрічаються інколи і елементи «рутенщини», високого галицького стилю попередньої доби, зорієнтованого на стару книжну мову: напушисті, «бомбастичні» вислови, надумані наголоси, варваризми. Навіть великий приятель поетичного хисту Франка, Драгоманов часом жалівся, що йому трудно зорієнтуватися в розмірі галицьких віршових писань («у вас якась інша просодія») і висловлював бажання почути поезії «Вершин і низин» в інтерпретації якогось доброго читця «із ваших». Хиби своєї мови прекрасно розумів і сам Франко:

«Що в моїх давніших віршах мова не все чиста, це ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої чистої мови, котре ще змалку було у мене сильно розвите. На мені в мініатюрі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматика і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови»[123].

Але дедалі мова Франкова все більш очищається, наближаючись до мови України російської. Шлях її — від Дністра на Дніпро, з Заходу на Схід. Її тенденція протилежна тенденції Коцюбинського, що і лексичним добором, і стислістю ділової синтакси дедалі то все більше орієнтувався на Західну Україну… «Із днів журби», «Semper tiro», «Мойсей» з погляду мови далеко чистіші, свобідніші від книжного нальоту, як твори молодомузців Карманського, Пачовського, Чарнецького, не кажучи вже про таких васалів польської поезії, як Твердохліб або Луцький.

Ще рішучіше треба заперечити слова А. Крушельницького (і Дорошкевича) про одноманітність Франкових ритмів. Кого в вищенаведеній цитаті Крушельницький розумів під «митцями форми» — не знати. Можливо — Вороного, Олеся, можливо — Карманського, Пачовського, поетів «Молодої музи». Але варт поставити поруч першу-кращу збірку Франка і книжку якогось із молодших поетів, щоб переконатись в більшій розмаїтості Франка. Де сонети в Олеся? Де терцини у Вороного? Яка поезія Олеся не є прихованим або явним романсом? А сонети Вороного — хіба не протікають вони в амфібрахіях; а його октави — хіба не одягають чисто ліричних предметів («Мандрівні елегії»)? Або взяти Карманського. Кого не втомлять його п’яти- й шестистопові ямби з настирливими жіночими римами? Хіба не одноманітні в своїх силабічних нахилах Чарнецький і Пачовський («Ладі й Марені терновий огонь мій»). Тим часом у Франка — суто тонічний вірш; різноманітність римування, як у поетів наддніпрянських, вихованців російської школи, і різноманітність строфічна, якої ні наддніпрянські поети, ні галицькі не посідають; у нього зразкові елегійні дистихи, оперені внутрішніми римами («Весняна елегія») безмірно кращі формально, як «Раб» Вороного або «Поетові» Самійленка («Годі тобі малювати Дніпро»); прегарні октави, яких ні перед «Новим життям» та «Лісовою ідилією», ні після них не писав у нас ніхто (тільки Рильський в «Чумаках» підхопив франківську традицію, зрозумівши ліро-епічне єство октави); дантівської сили терцини з характерним потроюванням одного виразу в початку строфи (порівн.: «Поете, тям…») і з конденсацією мислі в останньому рядку (пор. «За прикладом Єгиптянки Марії» — нашої збірки, стор. 114). Непричетний до «неокласицизму», узиваючи себе «романтиком», Франко ще в 1893 році навчав українських поетів писати сонети: