Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Обійти нас хотіли, сволочі, на човнах… Ідіть, не бійтесь, там усіх кінчили…
V
Шуміли береги Дону між станицями Нижньочирською і Калачем, — по трьох плавучих мостах, на поромах і човнах переправлялись кінні й піші полки всевеликого війська Донського. В похідному строю ішли кінні сотні в нових мундирах, в заломлених безкозирках, з випущеними за звичаєм на лоб чубами, оспіваними в піснях. Метлялись прапорці на списах, бризкала між мостовими дошками вода з-під копит молодих коней, що боязко скоса поглядали на сірий Дон.
Пливли впоперек річки довгі човни, навантажені піхотинцями — безбородою молоддю; роззявивши роти, озирались вони на невидане стовпище козаків, коней, возів; вистрибували з човнів у воду, видряпувались на крутий берег, шикувались — гвинтівка при нозі, — зривали шапки; диякони з розмаяними патлами звіроподібно ревіли, брязкаючи кадилами, протопопи, подібні до золотих дзвіниць, в ризах з пишними трояндами, благословляли воїнство.
На могилі — поперед полковників і конвойців — стояв під своїм прапором командуючий генерал Мамонтов, спостерігаючи переправу. Він був добре видний усім, як влитий, у похідному козачому чорному бешметі, на сріблястому коні, що колупав копитом могилу. Війська проходили з піснями, гриміли литаври, в повітря підлітали кінські хвости бунчуків. На сході бурого степу, оповитого курявою від руху війська, перекочувався гарматний грім.
Командуючий, піднявши руку, на якій висіла нагайка, затулився від сонця, дивлячись, як пливли аероплани з трохи відкинутими назад крильми; він полічив їх і стежив, поки вони, знижуючись, не зайшли за обрій. Повз могили пройшли тільки що звантажені з пароплава важкі гаубиці, їх щити і стволи були розмальовані ламаними лініями, зацряги різномастих, волохоногих, низьких, кудлатих коней проскакали важким галопом, бородаті їздові хвацько били їх нагаями. Ще не осів пил — пішли танки, величезні, з клепаних листів, із задертими носами гусеничних передач. Він полічив їх — десять сталевих страховищ, щоб давити червону наволоч на вулицях Царицина. Він риссю з’їхав з могили й поскакав вздовж берега, прапороносець — за ним, на півкорпусу позаду, маючи над ним тріпотливим чорно-сизим прапором.
Підходили і вантажились у човни нові війська, пливли пороми з возами сіна і всякого військового добра. Поблизу переправ стояли вози, брички, великі гарби, на яких возять снопи з поля. Біля них спокійно стояли, ждучи переправи, або походжали шановані станичники, деякі закушували, сидячи коло вогнищ. Це були послані станицями до своїх частин — сотень і полків — торгові козаки. Вони вели господарство, брали здобич — чи то гроші, худобу, хліб, фураж, чи всякі потрібні речі — одежу, ковдри, матраци, перини, дзеркала, зброю; з цієї здобичі постачали свої сотні фуражем і харчами, якщо потрібно — одягом і зброєю, а решту переписували, укладали на вози і з підлітками або з жінками відправляли в станиці.
Мамонтов проїхав хутір Ричков, де половина дворів була спалена і токи чорніли від попелу, і звернув уздовж залізниці, дожидаючи, коли з правого боку Дону підійде бронепоїзд.
Донська армія, чисельністю дванадцять кінних і вісім піхотних дивізій, наступала п’ятьма колонами.
Всі п’ять колон рухались швидким маршем до останньої межі оборонних укріплень Царицина. Десята червона армія, що втратила зв’язок з північними й південними частинами, відступала, згущуючись на фронті, який все більше звужувався. Її п’ять дивізій малого складу витрачали останні кулі й останні сили.
Вища військова рада республіки, яка повинна була подати в ці дні рішучу допомогу Десятій армії, була паралізована таємною добре замаскованою зрадою, — вона виявлялась у надзвичайній повільності всіх дій і в тому, що царицинські справи тлумачили як другорядні, що нічого не вирішують, а настрій царицинської Військради — як панічний.
Царицин полишений був відбиватися від козаків своїми силами. В ці дні Військрада Десятої видала два накази: перший — вивести з Царицина на північ усі пароплави, баржі, човни й пороми, щоб не було й думки про відступ військ на лівий берег Волги, і другий — по армії: з зайнятих позицій не відступати до розпорядження; ті, що відступлять, мають бути розстріляні.
На батареї Телєгіна перша половина дня минула спокійно. Гуркотіло десь за обрієм, але рівнина була безлюдна. Моряки копали сховище. Онися, нікого не питаючись, пішла на станцію і годин через три повернулася з двома мішками, — ледве донесла: хлібець і кавуни. Постелила випорожнені мішки на землі між гарматами, нарізала хліба, розрізала кожен кавун на чотири частини: «їжте!..» І сама стала остбронь, скромна, задоволена, дивлячись, як голодні моряки уминають кавуни. Моряки, не витираючи щік, їли, похвалювали: