Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Оце так Онися!
— Дорого коштує таку знайти.
— Моря оббігаєш…
Поважний і ревнивий до всякої розмови Шаригін сказав:
— З ініціативою вона, ось що важливо. — Моряки, піднявши голови від скибок кавуна, враз зареготали. Він насупився, встав, узяв лопату. — Пропоную, товариші, викопати для Онисі окремий бліндаж, таких товаришів треба берегти, товариші…
Моряки пересміялись і викопали позад батареї в ярку невеликий окопчик для Онисі, — відсиджуватись на випадок обстрілу. Робити більше було нічого. Сотня снарядів, вивантажених з пароплава, рядочками укладена біля гармат. Гвинтівки протерті. Сапожков налагодив зв’язок з командним пунктом дивізіону. Моряки розляглися в котловані, на сонечку. «Тепер іди до нас, генерал Мамонтов».
Іван Ілліч сидів на лафеті, вертів, ламаючи, суху стеблинку. Іван Ілліч не вдавався до якихось там великих міркувань, йому дорогий був цей маленький світ людей, що зійшлися з різних кінців землі, не були схожі один на одного і так дружно поєднали долю свою. Он Сергій Сергійович, вже, здається, ніяким клеєм його ні з ким не склеїш, вічно наїжений усіма думками, — зразу став усім потрібний; зразу обжився, примостився біля колеса і сопе. Шаригін, — честолюбець, хлопець невеликого розуму, але упертий, з ясною душею, без світлотіні, — тихо спить на боку, підклавши кулак під щоку, Задуйвітер вельможно розлігся на піску, підставивши сонцю грубо зроблене гарне обличчя: хлопець хитрий, сміливий, розважливий — живий буде, повернеться додому хазяїном. Другий богатир з керженських лісів, Латугін, могутньо хропе, прикривши обличчя безкозиркою, — цей набагато складніший, без хитрості, — вона йому ні до чого, — він ще сам не знає, в яке небо видирається з наганом і ручною гранатою…
Дванадцять чоловік довірили Івану Іллічу своє життя. Військрада доручила йому батарею в такий відповідальний момент… Правда, він дещо розуміється на математиці, але все-таки слід було твердо заявити, що батареєю він командувати не повинен…
— Слухай, Гагін, хто-небудь з вас уміє обчисляти ці самі кути прицілу? Далекоміра ж у нас нема…
Гагін, що стояв на приступці, звідки через бруствер дивився в степ, обернувся.
— Далекомір? — похмуро перепитав він і витріщився на Телєгіна чорним поглядом. — А навіщо тобі далекомір? Кут, приціл нам по телефону скажуть з командного пункту.
— Ага, правильно…
— Кути, приціли, дистанційні трубки — це ми все знаємо, не в цьому річ, товаришу Телєгін… Бій буде страшний, без далекомірів, на злість… Кишки на руку намотуй, а бий до останнього снаряда, ось про що думай… Іди-но сюди, я тобі покажу.
Телєгін виліз до нього на приступку. Артилерійська канонада посилилась, ніби наблизилась, обрій на заході й півдні вкрило димною імлою. Стежачи за пальцем Гагіна, він розрізняв на рівнині купки людей і валки возів, що повзли з півночі.
— Наші втікають, — сказав Гагін і кивнув на величезний дим, що піднімався грибом на півдні в бік Сарепти. — Я давно дивлюсь: по цьому курсу тисячі, тисячі перейшли… Розриви бачиш? А недавно їх не було. З важких б’є. Вранці жди сюди генерала.
Іван Ілліч ще раз оглянув господарство батареї. Перелічив снаряди, патрони, — їх вистачало всього по дві обойми на гвинтівку. Особливо його тривожило, що батарея була оголена. Сажнів за двісті звідси виднілись тільки що викопані окопчики, але в них не було помітно ніякого руху, — частини червоних військ проходили значно далі. Він присів коло Сапожкова, — обличчя Сергія Сергійовича було скривлене, ніби сон для нього теж не був легкий.
— Сергію Сергійовичу, пробач, я тебе потурбую… Зв’яжи мене з командиром дивізіону…
Сапожков розплющив мутні очі:
— Навіщо? Вказівки дані — не стріляти. Коли треба, скажуть… Чого ти хвилюєшся? — Він підсунувся до колеса, позіхнув, але явно удавано. — Ліг би, виспався — ото найкраще.
Іван Ілліч повернувся на приступку і довго стояв нерухомо, поклавши руки на бруствер. Величезне темнооранжеве сонце сідало в імлу, підняту десь за обрієм копитами незліченних козачих полків. Нічна тінь насувалась на рівнину, — більше вже не можна було на ній помітити руху військ. Нижче ясної вечірньої зірки небо на заході стало удавати з себе фантастичну країну біля зеленого моря, там будувались китайські башти, одна відокремилась і попливла, перетворилась на коня з двома головами, стала жінкою і заломила руки…