Ходіння по муках

Ні в які часи на Дону не чули такої лютої ненависті, яка піднялась у багатих станицях — Вешенській, Курмоярській, Есаулівській, Потьомкінській, Нижньочирській Усть-Медвединській… Туди приїжджали агітатори з Новочеркаська, а в деякі станиці — і сам отаман Краснов. Церковним дзвоном збирали Круг порятунку Дону і, за старовинним звичаєм, знімаючи шапки і кланяючись, закликали козацтво нагострити шаблі і вставити ногу в стремено: «Настав твій час, вставай, вільний Дон.» Грізною козацькою хмарою рушимо на Царицин, знищимо прокляте гніздо комуністів, виметемо з Дону червону заразу… Не хочуть вони, щоб Дон жив багато й весело! Хочуть вони вигнати наші табуни й череди, землі наші віддати зайдам — тульським та орловським мужикам, жінок наших качати по своїх постелях, а вас — станичники, богатирі, сіль землі донської — послати в шахти навічно… Не дайте обдерти храми божі, обороніть вівтар нашої батьківщини. Не пошкодуйте життя… А вже отаман всевеликого війська Донського віддасть вам Царицин на три дні і три ночі».

Ротний командир Іван Гора, довгий і сутулуватий, з обличчям почорнілим від безсоння, звик за ці дні до верхівців козаків, що маячили край степу; узнав їх повадки і не клав цеп без толку, велів бійцям іти не обертаючись.

Попереду рухався обоз — тісно, вісь до осі; позаду йшов цеп, важко похитуючись, — обдерті, змарнілі бійці, що дивилися під ноги. Останнім ішов Іван Гора, як опоєний. Ще півроку тому був він могутнім чоловіком, аде давалося взнаки поранення в голову, коли цього літа на продрозверстці його рубали сокирою в сараї, давалася взнаки контузія, яку він дістав у бою під Лихою. Він то бадьорився, то на ходу починав дрімати; перед мутніючими очима випливав який-небудь приємний спогад: люди в літніх сутінках сидять на колодах, над головами літає кажан… Або — зелений подорожник, на ньому ситцева подушка, на ній усміхнена Горпина… Він одганяв ці мрії, на часинку спинявся, поправляючи на плечі гвинтівку, розкривав важкі повіки, оглядав людей, що йшли попереду, вози з пораненими, що кидались від болю, рівний вигорілий степ, що плинув йому в душу, — хоч конем по ньому грай, ані деревця, ані телеграфного стовпа, пливе бурий, безбарвний, тоскний, похитується… Спіткнувшись, стріпував носом… Ех, добре зараз іти за возом, поклавши руку на полудрабок, — хвилину подрімати, переступаючи ногами!

От — знову! З’їжджаються на краю степу малесенькі вершники і звідти — постріли, і кулі посвистують, як безвинні.

— Бадьорись, товариші, увага! Гей, в обозі, не спати!..

В обозі їхала Горпина, жінка його, поранена в руку. Там же за одним з возів ішли Даша і Кузьма Кузьмич.

У темряві почулись протяжні крики. Обоз зупинився. Даша Зараз же притулилась до полудрабка воза, поклала голову на руки. Крізь забуття вона чула, як підійшов Іван Гора і тихо заговорив з Горпиною, що сиділа в тому ж возі.

— Покурити б, з ніг падаю.

— Чого спинилися?

— До п’яти годин — відпочинок.

— Хто тобі сказав?

— Проїжджав вістовий.