Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
У Царицині тривожно заревіли гудки на збройовому, механічному і всіх лісопильних заводах. Комуністи, по" лані Військрадою, обходячи цехи, говорили:
— Товариші, кидайте роботу, беріть зброю, рятуй фронт.
Робітники, — а на заводах залишились підстаркуваті, калічені та підлітки, — кидали роботу, ховали інструменти, спиняли верстати, гасили горни й бігли в пакгаузи, не зберігалась їх власна зброя. За ворітьми строїлись і йшли на вокзал.
З будиночків на околицях вибігали жінки й матері, тикали їм у руки вузлики з їжею, і багато жінок ішло за нерівним строєм загонів, що прямували до вокзалу, і багато їх проводжали далі, до самих позицій. І там матері й жінки довго ще стояли на пагорках, поки не під’їхав командарм і, прикладаючи руку до грудей, жалісно просив іти додому, бо тут вони не потрібні і навіть заважають, — зображуючи собою на пагорках добре видну ціль для навідників мамонтовської артилерії.
Ще до кінця дня три тисячі царицинських робітників заповнили прорив на фронті, куди вже почали вливатися білі, і з тяжкими для себе втратами відкинули їх.
Це було тоді, коли морозовська дивізія стримувала небувалої люті натиск кінноти й піхоти. Центр дивізії був відтиснений майже до самої Волги. Снаряди вже рвалися на вулицях Сарепти. Село Чапурники зайнялося, і полум’я гуляло по солом’яних покрівлях, горіли очерети по берегах плоского степового озера.
Начдив оглядав у бінокль рівнину. Сонце вже було на підвечірку. Він бачив, як з’їжджалися і роз’їжджалися козачі сотні, перестроюючись відкрито й нахабно. Досвідченим оком він визначив по жвавості коней, що це — свіжі частини, які готувалися до останньої атаки. Видно, до заходу сонця вже вся морозовська дивізія піде суворим маршем по полях історії на чолі з своїм начдивом.
Він опустив бінокль, вийняв почорнілу люльку, не поспішаючи насипав у неї пучку саратовської махорки, почав шукати сірників, ляпаючи себе по кишенях шинелі. Сірників не було. Він подивився праворуч і ліворуч, — за кілька кроків поперед нього лежали перед накиданими купками землі бійці: у одного розцливлась на боку по сукняній сорочці чорна пляма, другий хрипів, сам не свій, терся щокою об ложе гвинтівки.
Начдив обережно кинув люльку на землю, вона закотилася в полин. Знову взяв бінокль. І руки його мимоволі затремтіли…
На південному заході видно було нові величезні скупчення кінноти… Вона відкілясь взялася, поки він насипав тютюн в люльку… Багато тисяч вершників виїжджало з-за пагорків, збиваючи куряву, освітлену скісним сонцем. Отака здоровенна сила одним махом зімне й потопче!.. Начдив на мить одірвався від бінокля. В окопах усе завмерло, все насторожилось, бійці повставали, стоячи на весь зріст, стискаючи гвинтівки. Начдив не встиг розкрити й рота, щоб сказати їй гаряче слово, — здалека докотився гуркіт гармат. Начдив знову прилип до бінокля. Що за чортівня! Десятків зо два розривів знялося на рівнині поблизу козачих сотень, що з’їжджалися докупи… Козачі сотні риссю швидко розгорталися в лаву, — в її гущині майнув отаманський прапор. Козаки повертали назустріч цим кінним масам, що мчали з пагорків… Щільна козача лава, наїжена списами, задкувала, строїлась і враз погнала коней, — дві лави, ця і та, з пагорків, зближались і зійшлися… Величезна хмара куряви стала над цим місцем… Начдив повів біноклем ближче й побачив, як панічно піднімаються цепи пластунів, що були залягли…
«Еге, — сказав сам до себе начдив, — значить, ось чому голова Військради так наполягав по телефону, щоб нам триматися до останньої крові… Та то ж підійшла Сталева дивізія Дмитра Жлоби…»
Слідом за кіннотою, що налетіла на козаків, піднялися з-за пагорків густі ряди стрілецьких цеців Сталевої дивізії. А далі, на самому обрії, вже виднілися крізь куряву верблюди, вози, юрби людей» Це були величезні обози дивізії, які тягли за собою, як незабаром з’ясувалося, десятки тисяч пудів пшениці, бочки з спиртом, сотні біженців, череди корів і овець…