Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Зрозумілий. Але я пояснюю ж вам, товаришу…
— В даний момент командування не потребує ваших пояснень. Ви будете виконувати наказ?
«Ох ти чорт, як тут розмовляють», — подумав Іван Ілліч і мимоволі підкинув руку до козирка: «Слухаю», — обернувся і пішов на колії…
У цьому місті були зовсім не схожі ні на що порядки. На вокзалах, наприклад, у деяких містах, якщо треба пройти куди-небудьпереступай через лежачих покотом переодягнутих буржуїв, дезертирів, чоловіків і жінок з мішками, звідки стирчить півнячий хвіст або сопе порося. Тут було порожньо, навіть підметено, хоч пил, гнаний вітром через розбиті вікна, густо встеляв плакати на стінах і давно покинутий буфетником прилавок. Тут і розмовляли якось особливо — коротко, застережливо, наче поклавши палець на гашетку.
Іван Ілліч без зайвої біганини і без крику швидко одержав паровоз і наряд на вантаження. Подзвонив у штаб про Сапожкова, і звідти відповіли: «Добре, беріть його на свою відповідальність…» Команда вже вантажила гармати на дві платформи під ліхтарями, що розгойдувались на вітрі. Іван Ілліч стояв і придивлявся до облич моряків. Ось Гагін, новгородець, з глибокими зморшками твердого обличчя, з чорним волоссям, що падало з-під безкозирки — «Беспощадньїй» — на лоб до брів; ось помор Байков, з широкою, наче почепленою до маленького обличчя, забитою пилом бородою, з круглою головою, міцною, як горіх, — балакун і запивоха. Всі дев’ять товаришів ухопилися за колеса гармати, вкочуючи її по круто поставлених дошках, а Байков то тут присяде, то з другого боку гляне: «Добре, добре, хлопці, ану наляж, давай…» Хтось навіть штовхнув його коліном: «Та берись ти сам, чудо морське…»
Ось нижньогородець з керженських лісів, Латугін, з широким, зухвалим обличчям, яструбиним, мабуть, перебитим у бійці, носом, середній на зріст, силач, розумна голова, небезпечний у сварці і «страшенно лютий» до жіночого роду… Ось — Задуйвітер…
— Іване Іллічу, — до нього підійшов Шаригін, — ви знаєте, де це Воропоново?
— Нічого я тут не знаю.
— Та ось тут же, поруч, під самим Цариццном, — тут і фронт… Білі, кажуть, так і пруть… Артилерії — сила, і танки, і літаки… Та за військом ще тисяч сто мародерівкозаків їдуть возами.
Шаригін говорив тихо і збуджено, сині очі блищали, усміхаючись, гарні губи тремтіли. Іван Ілліч насупився:
— Ви що, в серйозних боях ще не були, Шаригін? — У того спалахнуло обличчя і краска перелилась на маленький ніс, він так і залишився червоним. — Моя порада: менше слухайте різні балачки… Все це паніка… Ви потурбувались про продовольство для загону?
— Єсть! — Шаригін підкинув долоню до безкозирки, чого ніхто звичайно не робив. Обличчя у нього проясніло. Хлопець був хороший, надто вразливий, — але нічого, обімнеться. Іван Ілліч пішов до товарного вагона, який причіплювали позад платформи з гарматами. По перону біг збуджений Сапожков, з торбою і шаблею під пахвою.
— Іване, влаштував?
— В порядку, Сергію Сергійовичу… Сідай у вагон.
Сапожков поліз у товарний вагон. Там, в кутку, на матроському манатті вже сиділа Онися.
Недалеко від Воропонова — станції Західної залізниці — ще до світанку гармати були вивантажені і встановлені у розташуванні одного з артилерійських дивізіонів. Тут Телєгін і його загін узнали, що справи на фронті дуже важкі. Під Воропоновом будувалася лінія укріплень, вона йшла півпідковою всього за яких-небудь десять верств від Царицина, починаючись на півночі, коло станції Гумрак, і кінчаючись коло Сарепти — на південь від Царицина. Ця дуга укріплень була останнім захистом. В тилу за нею тяглося невисоке пасмо пагорків і далі — похила рівнина аж до самого міста. Відступати можна було тільки в Волгу, в крижані хвилі.
Вчорашній вітер розігнав хмари, звалив їх за краєм степу в непроглядну імлу. Зійшло негріюче сонце. На плоскій бурій рівнині копошилось безліч людей; одні кидали землю, другі забивали кілля, натягали колючий дріт, укладали мішки з піском. З боку Царицина під’їжджали товарні поїзди, вивантажувались люди, розходились, зникали під землею. Інші вилазили з складок землі і стомлено плентались до станції. Було схоже, що сюди призвано на роботу — хочеш чи не хочеш — все населення міста, вдатне тримати лопату…
Одна з таких партій, десятка півтора різношерстих громадян — чоловіків і жінок, підійшла до розташування батареї Телєгіна; їх привів маленький старенький військовий інженер.
— Громадяни! — охриплим голосом крикнув він, висуваючи сиві вуса з товсто замотаного верблюжого шарфа. — Ваше завдання просте: мені треба підняти бруствер до чотирнадцяти вершків, беріть землю звідси і кидайте сюди, до позначки на кілочку… Розійдіться на крок — і дружно до роботи!