Крига. Частини ІII–ІV

— Ба!

— Ну то на станції якійсь по дорозі слід було спорядитися.

— Саме так ми й намірялися, — покивав головою Усканський. — Пішли спеціально до хутора Лущія. Ну, Господь Небесный відвернувся. Нема уже більше хутора Лущія.

— Та що ви кажете! Ми недавно там!..

— Могила одна, — сказав піп, сьорбаючи нервово наваристу каву.

— Ми думали, що станцію покинули, що може військо їх прогнало, або що. Але ворота відчинені, на обійсті закрижанілі трупи собак, ідемо далі, один труп, другий, люди убиті. — Геолог перехрестився. — Баби й дітвора, усі.

— Але зовсім не як грабіжники, — приєднався до розмови француз ламаною російською. — Як… як… як бестії нелюдські. — Він показав, піднімаючи до рота сухаря й брутально вгризаючись у нього. — Розірвані, розтовчені, виїдені.

— Виїдені?!

Щось він обмовився. Але ні, сенс був очевидний. Сказав би щось інше — під такою тьмідиною однаково добре зрозумілося б цю очевидність.

— Трупоїди, — буркнув пан Щекєльніков і вийняв полірувати свій баґнет.

Тіґрій Етматов почухав рубці, вийняв з-під куртки залізні медальйони, загримів кістяними фіґурками. Він пересував між пальцями подобизни тварин, немов чотки. — Ru, ru, ru.

— Ми втекли чимдуж, — підсумував розповідь Усканський.

— Чи давали ви потім тваринам достатньо відпочити.

— Ні.

— Мгм.

Перед червоними сутінками — тобто сибірською пополудневою годиною, — вийшлося з юрти викурити цигарку. Для того, щоби уникнути одинокости, слід спершу втекти від людей.

Одразу відчулося мороз, немов хірургічний прокол у легені. Але тим міцніше затяглося димом і крижаним повітрям; була в цьому дивна, непристойна приємність, наче поволі ставалося залежним від температурного страждання: що жвавішою людина відчуває себе під голками сорокаградусного морозу, ніж у задушливій, нагрітій, просмерділій юрті. Сонце заходило над сніжно-білою Азією у цілковитій тиші, навіть вітер не акомпонував. Тршк, тршккк, потріскувала мерзлота під торбасами. Присілося на закрижанілу брилу, що підносила полоззя напівперевернутих саней. Тіні трьох наметів майже стикалися навзаєм, витягнувшись на схід у довгі шлейфи крепу. (Сороки переночують у власному шатре). Вийшлося без мороскляних окулярів, із неозброєним оком. Олені, хоча вже вичесані скребком на ніч, сяяли діамантовими шатами: кожна волосина шерсті швидко обростала крижаним кристалом. Перші зірки свердлували згори просто в зіниці. Закліпалося, паморозь на віях залоскотала повіки.

Трупоїди. Язичницька казка. Усканський на оленях, якути пішки — мусили б їх якось непомітно випередити десь між вартовою вежею Лущія й Онотськом… Казка! Кашлянулося димом крізь зуби. Однак, якщо справді погоня йде від Байкалу, — то й до лиха недалеко, якщо так безтурботно легковажити усякою обережністю і збройними приготуваннями. Бодай хату якусь мисливську, із товстих колод складену, напівземлянку може, якщо вдасться ґрунт розтопити… Адже, якби оце справді сьогодні царські слідці раптом напали, а не четвірка виснажених мандрівників, то не вистоялося б проти них довго. Ба, не вистоялося б узагалі: Чечеркевич отетеріє, Один ручки заламає, тунґуси впадуть у паніку, Щекєльніков одразу палитиме з дубельтівки… суцільний бордель. А місце таке, яке є: тут не сховаєшся (хіба що до лісу утекти), ані фортеці великої не поставиш. Як упаде на голову цілий рій із исправником, то відомо, що — крах. Але проти чотирьох-шести инородцев-авантюристів?.. А треба тут утриматися так довго, як можна. Абаас на Шляхах Мамутів завжди матиме більше можливостей. Тож залишається чекати й сподіватися.