Твори в 4-х томах. Том 2

— Ходім заглянемо до Чікоте, — сказав я, коли ми піднялися нагору й рушили до готелю «Флоріда».

Та їм треба було лагодити камеру, заправляти нову плівку й пакувати відзняту, отож я пішов до бару сам. В Іспанії майже не випадало побути на самоті, і така переміна була приємна.

Того квітневого надвечір'я, повертаючи в сутінках на Гран-Віа до бару Чікоте, я був задоволений і радісно збуджений. Попрацювали ми тяжко, але начебто не марно. Та невдовзі усе моє піднесення згасло. Тепер, коли я залишився сам і хвилювання роботи минулося, я зрозумів,' що ми справді знімали надто далеко і що наступ провалився, це й дурневі було видно. Я знав усе це і раніше, від самого початку, але ми часто тішимо себе марними надіями та облудним оптимізмом. А тепер, пригадуючи, як воно все діялося, я усвідомлював, що то була точнісінько така сама кривава бійня, як колись на Соммі. Народна армія врешті почала наступати. Проте атаки її провадилися так, що могли скінчитися тільки цілковитою поразкою. І коли я склав докупи все, що бачив того дня і що чув раніше, мені стало зовсім погано на душі.

Свідомість того, що наступ провалився, не полишала мене й серед диму та гамору в барі Чікоте і стала ще дошкульніша, коли, проштовхавшись до стойки, я взяв першу склянку. КоАи все довкола йде гаразд і тільки тобі кепсько, питво може піднести настрій. Та коли кругом справді погано, а в тебе уса гаразд, від нього тільки гостріше усвідомлюєш це. Того вечора у Чікоте було так повно, аж доводилось орудувати ліктями, щоб піднести склянку до рота. І тільки-но я добряче потяг з неї, як хтось штурхонув мене так, що із склянки вихлюпнулось трохи віскі з содовою. Я сердито озирнувся, і чоловік, який мене штовхнув, засміявся.

— Здоров, Мармизо, — мовив він.

— Здоров, Цапе.

— Ходім пошукаємо столика, — сказав він. — Ну ти ж і визвірився, коли я стусонув тебе.

— Звідки ти взявся? — спитав я. Його шкіряна куртка була брудна й засмальцьована, очі глибоко запалі, обличчя неголене. При боці в нього висів великий автоматичний кольт, який за мого перебування там мав уже трьох інших власників і до якого всі ми завжди шукали патронів. Чоловік був дуже високий на зріст, на його потемнілому від диму обличчі видніли сліди мастила. Він не знімав з голови шкіряного шолома з масивним, підбитим повстю шкіряним гребенем і таким самим закрайком. — Звідки ти взявся?

— З Каса-дель-Кампо, — сказав, наче проспівав, він, блазнюючи. Колись так викликав пожильців хлопчисько-посильний в одному нью-орлеанському готелі, і ми й досі жартома наслідували проміж себе цю його манеру.

— Онде звільнився столик, — мовив я, помітивши, що двоє солдатів з дівчатами підвелися, збираючись іти. — Ходім сядемо.

Ми сіли за той столик посеред бару, і він підняв свою склянку. Я побачив, що руки в нього у мастилі, а обидва великі пальці графітно-чорні зсередини від кулеметних гашеток. Рука, що тримала склянку, тремтіла.