Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Отож пополудні ми зайняли позицію в тому будинку. Знімати звідти було зручно, і, встановивши камеру на балконі, ми змайстрували над нею щось на зразок дашка, проте, як я вже казав, відстань була надто велика.
Не надто велика, щоб зняти порослий соснами схил пагорба, ставок і обриси кам'яних господарських будівель, що раз у раз зникали в хмарах цегляного пилу, збитих вибухами фугасних снарядів, і не надто велика, щоб зняти викиди чорного диму й землі на гребені пагорба, коли над ним з важким гудінням ішли бомбардувальники. А от танки за вісімсот чи тисячу ярдів видавалися малими сірими жуками, що копошилися між дерев, випльовуючи ледь помітні вогники, а люди, які наступали за рими, були мов іграшкові солдатики: вони то падали й лежали плиском, то, пригинаючись, бігли вперед, далі знову падали й знову бігли — або ж лишалися лежати нерухомими цятками на схилі пагорба, тим часом як танки посувалися далі. Та все ж ми мали надію відтворити загальну картину бою. У нас було вже досить багато кадрів, знятих зблизька, і ми сподівалися, коли пощастить, примножити їх, і якби нам удалося добре зняти оті раптові викиди землі, хмарки розривів шрапнелі й великі клубки диму та пилу, серед яких раз у раз зблискували жовті спалахи й розквітали білі вінчики від вибухів гранат, — тобто зовнішній образ бою, — ми мали б те, що було нам потрібне.
Коли почало сутеніти, ми знесли сходами велику камеру, зняли її з триноги і, розподіливши вантаж на трьох, поодинці перебігли за прострілюваний ріг Пасео-Росалес, під захист кам'яної стайні при старих казармах Монтана. Нас тішило те, що тепер ми мали зручне місце для роботи, але ми обдурювали себе, запевняючи один одного, ніби знімати звідти не так уже й далеко.
— Ходім заглянемо до Чікоте, — сказав я, коли ми піднялися нагору й рушили до готелю «Флоріда».
Та їм треба було лагодити камеру, заправляти нову плівку й пакувати відзняту, отож я пішов до бару сам. В Іспанії майже не випадало побути на самоті, і така переміна була приємна.
Того квітневого надвечір'я, повертаючи в сутінках на Гран-Віа до бару Чікоте, я був задоволений і радісно збуджений. Попрацювали ми тяжко, але начебто не марно. Та невдовзі усе моє піднесення згасло. Тепер, коли я залишився сам і хвилювання роботи минулося, я зрозумів,' що ми справді знімали надто далеко і що наступ провалився, це й дурневі було видно. Я знав усе це і раніше, від самого початку, але ми часто тішимо себе марними надіями та облудним оптимізмом. А тепер, пригадуючи, як воно все діялося, я усвідомлював, що то була точнісінько така сама кривава бійня, як колись на Соммі. Народна армія врешті почала наступати. Проте атаки її провадилися так, що могли скінчитися тільки цілковитою поразкою. І коли я склав докупи все, що бачив того дня і що чув раніше, мені стало зовсім погано на душі.
Свідомість того, що наступ провалився, не полишала мене й серед диму та гамору в барі Чікоте і стала ще дошкульніша, коли, проштовхавшись до стойки, я взяв першу склянку. КоАи все довкола йде гаразд і тільки тобі кепсько, питво може піднести настрій. Та коли кругом справді погано, а в тебе уса гаразд, від нього тільки гостріше усвідомлюєш це. Того вечора у Чікоте було так повно, аж доводилось орудувати ліктями, щоб піднести склянку до рота. І тільки-но я добряче потяг з неї, як хтось штурхонув мене так, що із склянки вихлюпнулось трохи віскі з содовою. Я сердито озирнувся, і чоловік, який мене штовхнув, засміявся.
— Здоров, Мармизо, — мовив він.
— Здоров, Цапе.
— Ходім пошукаємо столика, — сказав він. — Ну ти ж і визвірився, коли я стусонув тебе.
— Звідки ти взявся? — спитав я. Його шкіряна куртка була брудна й засмальцьована, очі глибоко запалі, обличчя неголене. При боці в нього висів великий автоматичний кольт, який за мого перебування там мав уже трьох інших власників і до якого всі ми завжди шукали патронів. Чоловік був дуже високий на зріст, на його потемнілому від диму обличчі видніли сліди мастила. Він не знімав з голови шкіряного шолома з масивним, підбитим повстю шкіряним гребенем і таким самим закрайком. — Звідки ти взявся?
— З Каса-дель-Кампо, — сказав, наче проспівав, він, блазнюючи. Колись так викликав пожильців хлопчисько-посильний в одному нью-орлеанському готелі, і ми й досі жартома наслідували проміж себе цю його манеру.
— Онде звільнився столик, — мовив я, помітивши, що двоє солдатів з дівчатами підвелися, збираючись іти. — Ходім сядемо.
Ми сіли за той столик посеред бару, і він підняв свою склянку. Я побачив, що руки в нього у мастилі, а обидва великі пальці графітно-чорні зсередини від кулеметних гашеток. Рука, що тримала склянку, тремтіла.