Твори в 4-х томах. Том 2

— По шість на батальйон. Тридцять на бригаду. У принципі має бути так.

— Може б, ти вже пішов та помився, а тоді подамося вечеряти?

— Гаразд. Тільки не починай опікуватися мною і не уявляй собі, ніби я тривожуся, чи там що, бо нічого такого нема. Просто я втомився і хотів побалакати. І підбадьорювати мене не треба, ми маємо політкомісара, і я знаю, за що воюю, і ні про що не тривожусь. Але таки хотілося б, щоб з нас була більша користь і щоб нами орудували розумніше.

— З чого ти взяв, що я збираюся тебе підбадьорювати?

— Почало скидатися на те.

— Я тільки хотів дізнатися, чи не потрібна тобі дівчина, і припинити твої нюні, нібито тебе мають убити.

— Так от, ніякої дівчини мені сьогодні не треба, а щодо нюнів, то я розпускатиму їх скільки захочу, якщо це не вадитиме іншим. Тобі воно вадить?

— Ходімо помиєшся, — сказав я. — І розпускай свої бісові нюні скільки тобі завгодно.

— Як ти гадаєш, хто отой недоросток, що говорив так, наче він страшенно обізнаний?

— Не знаю, — відповів я. — Але спробую довідатись.

— То він нагнав на мене нудьгу, — сказав Ел. — Ну гаразд, ходімо.

Старий лисий офіціант відімкнув двері й випустив нас на вулицю.

— Як іде наступ, товариші? — спитав він, стоячи в дверях,

— Добре, товаришу, — відказав Ел. — Усе йде як слід.

— Дуже радий, — сказав офіціант. — Мій хлопець у Сто сорок п'ятій бригаді. Ви їх часом не бачили?

— Я танкіст, — відповів Ел. — А оцей товариш знімає кіно. Тобі не траплялася Сто сорок п'ята?

— Ні,— сказав я.

— Вони десь на Естремадурській дорозі,— пояснив старий. — Мій хлопець — комісар кулеметної роти. Це мій найменший. Йому двадцять років.

— В якій ви партії, товаришу? — спитав його Ел.

— Ні в якій, — відповів офіціант. — А мій хлопець -1- комуніст.

— І я комуніст, — сказав Ел. — Наступ, товаришу, ще не набрав розмаху. Це важке діло. У фашистів дуже міцні позиції. Ви тут, у тилу, повинні бути такі ж стійкі, як і ми на фронті. Можливо, ми тепер ще не зрушимо їх з тих позицій, але ми довели, що вже маємо армію, яка може наступати, і ви побачите, на що вона здатна.

— А як на тій Естремадурській дорозі? — спитав старий, і далі тримаючи двері.— Там дуже небезпечно?

— Ні,— відказав Ел. — Там усе гаразд. Вам нема чого за нього тривожитись.

— Хай вас бог благословить, — промовив офіціант. — Хай він боронить вас і береже.

Ми рушили темною вулицею, і Ел сказав:

— Е, в політиці він слабак, хіба ні?

— Він добрий чоловік, — озвався я. — Я вже давно його знаю.

— Чоловік він начебто добрий, — сказав Ел, — але йому треба дозріти політично.

У моїй кімнаті в готелі «Флоріда» було повно людей. Грав патефон, у повітрі плавав тютюновий дим, просто на підлозі точилася гра в кості. Раз у раз хтось із товаришів приходив помитися, і кімната пропахла тютюном, милом, брудною обмундировкою та парою з ванної.

На ліжку сиділа Маноліта — дівчина-іспанка з близько по садженими холодними очима, дуже охайна, підкреслено скромно вдягнена, як того вимагав фальшивий французький шик, — і весело, хоча й з гідністю, розмовляла з англійським газетярем. Якщо не брати до уваги патефона, в кімнаті було не так уже й гамірно.