Твори в 4-х томах. Том 2

— Нікому не виходити, поки не прибуде поліція! — оголосив хтось від дверей.

Там уже стояли два озброєних поліцаї з вуличного патруля, і одразу ж після того оголошення я побачив, як шестеро чоловіків, вишикувавшись один за одним, наче футбольна команда до виходу на поле, рушили до дверей. Серед них були й ті троє, що викинули прискача на вулицю. Серед них був і той один, що застрелив його. Вони пройшли між озброєних поліцаїв, мов миротворці, що поклали край колотнечі. А коли вони зникли за дверима, один з поліцаїв загородив гвинтівкою вихід і гукнув:

— Виходити заборонено! Всім без винятку.

— А чому тих випустили? Навіщо затримувати нас, коли вони пішли?

— То авіамеханіки, їм треба повернутись на аеродром, — по» яснив хтось.

— Коли вже хоч один пішов, безглуздо тримати інших.

— Усі повинні чекати службу безпеки. Порядок е порядок.

— Та невже ви не розумієте, що коли хоч хтось пішов, то тримати інших безглуздо?

— Сміх, та й годі,— мовив я до атлетичної дівчини.

— Ні, це не сміх. Це чистий жах.

Ми вже підвелись, і вона обурено дивилася туди, де лежав чоловік з прискавкою. Руки його були широко розкинуті, одна нога підігнулася.

— Я піду допоможу цьому нещасному. Він же поранений. Чому ніхто йому не допоможе, нічого не зробить для нього?

— Я б вам не радив, — сказав я. — Краще триматись осторонь.

— Та це ж просто не по-людському. Я вчилася на медсестру й подам йому першу допомогу.

— Не раджу, — повторив я. — Не підходьте до нього.

— Але чому? — вона розхвилювалася мало не до істерики,

— Тому що він мертвий, — відказав я.

Коли прибула поліція, всіх затримали ще на три години. Насамперед вони почали обнюхувати пістолети у всіх, хто їх мав, сподіваючись в такий спосіб виявити, з котрого недавно стріляли. Але десь на четвертому десятку це їм набридло, та й однаково там годі було щось унюхати, крім духу мокрих шкірянок. Тоді вони сіли до столика біля самого вбитого прискача, що лежав на підлозі, мов сіра воскова лялька, з сірими восковими руками та сірим восковим обличчям, і заходилися перевіряти документи відвідувачів.

З-під роздертої сорочки вбитого видніло голе тіло, а підошви його черевиків були стоптані до дірок. Лежачи там, На підлозі, він здавався зовсім малим і жалюгідним. Щоб підійти до столика, де двоє поліцаїв у цивільному перевіряли документи, доводилось переступати через труп. Супутник атлетичної дівчини так нервував, що ніяк не міг знайти своїх документів. Він мав при собі перепустку, але засунув її десь не туди й, увесь спітнілий, гарячково нишпорив по кишенях, аж поки нарешті знайшов. А потім знову поклав не в ту кишеню і знову мусив шукати. Від усього того він геть упрів, чуприна його розкуйовдилась, обличчя пашіло. Тепер йому пасувала б не тільки студентська краватка, а й шкільний картузик, такий, як ото носять найменші школярі. Кажуть, прикрі події старять людей. А його це вбивство зробило з вигляду років на десять молодшим.