Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— А третій хто? — спитав я.
— Третій? Хіба я казав про трьох?
— Авжеж.
— А, так, — мовив він. — То це ж я сам.
— Ну, а решта як?
— Решта — просто водії-механіки, але ніякі ще не солдати. Вони не можуть збагнути, що тут діється. А до того ж усі бояться смерті. Скільки я вже намагався допомогти їм перебороти цей страх, — провадив він. — Але перед кожною атакою він знов і знов на них насуває. Коли бачиш їх у шоломах біля машини, вони танкісти як танкісти. Сідають у машини — теж танкісти. Та досить їм зачинити за собою люки — і кінець. Немає ніяких танкістів. А підготувати нових і досі не було часу.
— То ти думаєш іти митися?
— Посидьмо ще трохи, — відказав він. — Тут приємно сидіти.
— І чудно, як подумаєш, що в кінці вулиці уже фронт і можна піти туди пішки, а потім повернутися сюди.
— А потім знов туди, — докинув Ел.
— Чи не познайомити тебе з якоюсь дівчиною? У «Флоріді» є дві американки. Газетні кореспондентки. Може, пристанеш до котроїсь?
— Не маю я охоти з ними розбалакувати. Надто стомився.
— То онде за столиком у кутку сидять дві марокканки із Сеути.
Він подивився туди. Дівчата були темношкірі й кудлаті. Одна велика, друга менша, але обидві міцні й жваві на вигляд.
— Ні,— мовив Ел. — Марокканців з мене вистачить завтра, не хочу я ще й цей вечір з ними воловодитись.
— Дівчат тут вистачає,— сказав я. — У «Флоріді» є ще Мано-літа. Той її коханець із служби безпеки поїхав до Валенсії, і вона випробовує свою вірність йому з ким завгодно.
— Слухай, Генку, чого це ти мене підбурюєш?
— Просто хочу, щоб ти трохи розважився.-
— Я вже вийшов з того віку, — одказав він. — Може, ще по одній?
— Давай ще по одній.
— Я смерті не боюся, — сказав він. — Померти не штука. Шкода тільки помирати марно. А наша атака — дурниця, тож і смерть буде дурна. Танки я вже добряче опанував. А якби мені час, і танкістів добрих підготував би. От аби тільки танки в нас були швидкіші, то ніякі протитанкові гармати нам не дошкуляли б, як оце тепер, коли нема свободи маневру. Розумієш, Генку, вони зовсім не те, чого ми сподівалися. Згадай-но, як усі мріяли: якби ж то нам танки!
— Під Гвадалахарою вони зробили своє діло.
— Еге ж. Але там були досвідчені танкісти. Справжні солдати. Та й наступали проти італійців.
— То в чому ж усе-таки річ?
— Багато в чому. Законтрактовані найнялися сюди на півроку. Це здебільшого французи. П'ять місяців вони воювали добре, але тепер єдиний їхній клопіт — лишитися живими в останній місяць і податись додому. Ні біса вони вже не варті. От росіяни, що приїхали з танками як інструктори, ті були що треба. Але тепер їх відкликають звідси, нібито в Китай. Новоспечені іспанські танкісти — хто як. Є добрі, є й погані. Щоб підготувати справжнього танкіста, потрібно шість місяців. Я кажу про такого, який усе знав би. Та ще й хист до цього треба мати, щоб усе як слід збагнути й тямити, що робиш. А ми мусили навчити їх за шість тижнів, і той хист вони мають далеко не всі.
— Льотчики з них виходять добрячі.
— Та й танкісти були б добрячі. Але треба, щоб вони мали до цього покликання. Як ото священики. Треба бути вродженим танкістом. А надто тепер, коли понавигадували стільки протитанкової зброї.
У барі вже спустили жалюзі на вікнах і тепер замикали двері. Зайти більше ніхто не міг. Але ми мали ще півгодини, доки зачинять.
— Подобається мені тут, — сказав Ел. — І вже не так гамірно. А пригадуєш, як ми зустрілися в Нью-Орлеані, коли я ще плавав на судні, і пішли випити до бару в «Монте-Леоне», а там був той хлопчисько, схожий на святого Себастьяна, і викликав пожильців чудним таким голосом, наче співав? Я ще дав йому двадцять п'ять центів, щоб він покликав містера Бевзі Боудура.
— Отак і ти сьогодні проспівав «Каса-дель-Кампо».
— Еге ж, — мовив він. — Мене завжди сміх бере, як про це згадаю. — Тоді провадив далі: — Розумієш, тепер танків уже не бояться. Ніхто. І ми не боїмося. Та все-таки своє діло вони роблять. Справжнє діло. От тільки надто вже легко їх підбити, хай їм чорт. Може, краще було б мені пристати до чогось іншого. Ні, брешу. Бо вони таки роблять своє діло. Але за теперішніх умов до цього треба мати покликання. Добрий танкіст повинен бути нині політично розвиненим.