Твори в 4-х томах. Том 2

— Ви тут давно? — спитала мене атлетична дівчина, розтягуючи слова.

— Наїздами, — відказав я.

— Нам треба серйозно поговорити, — озвався до мене німець. — Я маю щось вам розповісти. Коли ми можемо зустрітися?

— Я вам подзвоню, — сказав я.

Той німець був дуже дивний чоловік, і ніхто з добрих німців його не любив. Він мав хибне уявлення про себе як про справжнього піаніста, але поза тим, якщо не підпускати його до інструмента, був цілком стерпний, хоча й надто полюбляв заглядати в чарку та розносити плітки, і відвернути його від цих двох занять нікому ще не пощастило.

Щодо пліткарства він був неперевершений мастак і завжди мав напохваті якусь компрометуючу новину про будь-кого в Мадріді, Валенсії, Барселоні чи іншому політичному центрі.

У цей час знову залунали співи, а що обговорювати інших на повен голос не зовсім зручно, то над нами нависла нудьга, і я вирішив піти з бару, тільки-но у свою чергу поставлю випивку сусідам по столу.

Отоді все й почалося. Якийсь чоловік у коричневому цивільному костюмі, білій сорочці та чорній краватці, з гладенько зачесаною над високим чолом чуприною, що доти ходив від столика до столика, по-блазенському вихиляючись, раптом бризнув з пістолета-прискавки на одного з офіціантів. Усі засміялися, крім самого офіціанта, що йшов з важким підносом, уставленим повними склянками. Він обурився.

— No hay derecho, — сказав офіціант. Це означає: «Ви не маєте права», — і в Іспанії є виявом найпростішого і найрішучішого протесту.

Чоловік з прискавкою, потішений своїм успіхом і, як видно, не усвідомлюючи того, що минає другий рік війни, і що він в обложеному місті, де нерви у всіх напружені до краю, і що в барі разом з ним усього четверо цивільних, тепер бризнув на іншого офіціанта.

Я огледівся, шукаючи очима місця, де б сховатися. Цей офіціант також обурився, а чоловік з прискавкою весело бризнув на нього ще двічі. Декого в барі це досі смішило, включаючи й атлетичну дівчину за нашим столиком. Але офіціант спинився й похитав головою. Губи його тремтіли. То був літній чоловік, і я знав, що він уже десять років працює у Чікоте.

— No hay derecho, — з гідністю промовив він.

Проте за столиками сміялися, а той чоловік, не помітивши, як змовкли співи, бризнув із свого пістолета в спину ще одному офіціантові. Офіціант, утримуючи на руці піднос, обернувся.

— No hay derecho, — сказав він.

То вже був не протест. То було звинувачення, і я побачив, як троє військових підвелися з-за столика й рушили до чоловіка з прискавкою, а в наступну мить усі четверо купою протиснулись крізь обертові двері й знадвору почулося, як котрийсь із військових затопив тому чоловікові в обличчя. Хтось підняв з підлоги його іграшковий пістолет і викинув за двері.