Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Я пам'ятаю, як він прийшов, — сказав один з офіціантів. — Тут було весело, всі співали, то й він розвеселився.
— Він таки був веселий, — докинув я. — Аж наче витанцьовував між столиків.
Та бармен мав на це свою безжальну іспанську логіку.
— Погані то веселощі, коли п'ють сухотні,— мовив він.
— Не подобається мені ця історія, — сказав я.
— А знаєте, — знов обізвався бармен, — який усе-таки диво-1 вижний випадок. Він зі своїми веселощами зіткнувся з суворістю війни, як метелик…
— Еге ж, як метелик, — підхопив я. — Чисто як метелик.
— Я не жартую, — сказав бармен. — Ви розумієте? Як метелик з танком.
Він був страшенно задоволений цим порівнянням. Його захоплювала суто іспанська метафізика.
— Випийте чогось коштом бару, — запропонував він. — Ви повинні написати про це оповідання.
Я пригадав собі того чоловіка з прискавкою, його сірі воскові руки, розкинуті на підлозі, і сіре воскове обличчя, і підвернуту ногу — він таки справді трохи скидався на метелика, хоч як подумати, то зовсім мало. Але й на людину майже не скидався. Як на мене, він більше схожий був на підстреленого горобця»
— Джину з хінним тоніком, — замовив я.
— Неодмінно напишіть про це, — не вгавав бармен. — Ось вам джин. Хай щастить.
— Хай, — озвався я. — А знаєте, вчора ввечері одна англійка сказала мені, що про таке писати не годиться. Мовляв, це зашкодить справі Республіки.
— Яка дурниця, — сказав бармен. — Це ж дуже цікаво й важливо: отаке зіткнення веселощів, яких ніхто не зрозумів, з безжальною суворістю, що панує довкола. Кажу вам, це найдиво-вижніший і найцікавіший випадок, який я бачив останнім часом. Ви повинні написати про нього.
— Гаразд, — мовив я. — Напишу. Діти в нього є?
— Ні,— відповів він. — Я питав поліцаїв. Але ви неодмінно напишіть про це і назвіть оповідання «Метелик і танк».
— Гаразд, — пообіцяв я. — Напишу. От тільки назва мені не зовсім подобається.
— Дуже гарна назва, — заперечив він. — Суто літературна.
— Гаразд, — сказав я. — Хай так і буде: «Метелик і танк».
Я й далі сидів там того ясного веселого ранку; в барі було провітрено й підметено, пахло чистотою, і бармен, мій давній знайомий, дуже тішився з того, що ми разом робимо літературу, а я відсьорбнув джину з тоніком, подивився на закладену мішками з піском вітрину і уявив собі, як дружина вбитого стояла отам на колінах біля нього й голосила: «Ой Педро, Педро, і хто ж це таке тобі зробив?» А тоді подумав, що ніяка поліція не змогла б їй цього сказати, навіть коли б знала ім'я того чоловіка, що натиснув курок.
НІЧ ПЕРЕД БОЄМ
На той час ми працювали в поруйнованому снарядами мадрідському будинку, що стояв над парком Каса-дель-Кампо. Внизу точився бій. Ми бачили, як він розгортався під нами й на схилах пагорбів, відчували його дух, дихали його курявою, а рушничний і автоматний вогонь, то посилюючись, то пригасаючи, зливався у суцільний тріск, наче там роздирали величезне полотно, і в той тріск упліталося бабахкання гармат, вібруючий гук снарядів, пущених з батарей позад нас, а потім глухі вибухи, від яких здіймалися величезні клубки жовтого пилу. Але знімати було надто далеко. Ми пробували присуватися ближче, та вони брали на приціл об'єктиви камер, і роботі наставав кінець.
Найбільшою нашою цінністю була велика кінокамера, і якби її розтрощило, ми лишилися б з порожніми руками. Ми робили цей фільм майже з нічого, бо всі гроші було вкладено в бляшанки з плівкою та камери. Плівку доводилось витрачати якнай-ощадливіше, а над камерами ми просто-таки трусилися.
Напередодні нас викурили із зручного для зйомки місця, і я мусив відповзати, притискаючи меншу камеру до живота, ховаючи голову між плечі й підтягаючись на ліктях, тим часом як кулі вганялися в цегляну стіну за мною і мене двічі обсипало скалками.
Наші найпотужніші атаки чомусь відбувалися пополудні, коли сонце стояло у фашистів за спиною і світило просто в об'єктиви камер, і вони зблискували, мов геліографи, а марокканці відкривали вогонь по тих зблисках. Вони ще з Ріффа добре знали, що таке геліографи та офіцерські біноклі, і якби вам захотілося, щоб вас поцілили, то досить було піднести до очей бінокль, не затінивши його як належить. А стріляти вони теж були мастаки, і через те в мене цілий день пересихало в роті.