Вовки Кальї. Темна вежа V

— Невже? І що ж то за завдання? — поцікавився Каллаген.

Роланд показав на стовпи куряви, що вихрили віддалік на дорозі.

— Помолися, щоб цей клятий вітер ущух. І що швидше, то краще. Бажано до завтрашнього ранку.

— Ти турбуєшся через канаву? — спитав Джейк.

— З канавою нічого не станеться, — відказав Роланд. — Я непокоюся через Сестер Орізи. Метати тарілку — непросте діло навіть за безвітряної погоди. А якщо до приходу Вовків здійметься буря, то ймовірність того, що все піде не так… — Він махнув рукою в бік виднокраю, де танцювала курява, приправивши свій жест суто кальїнським фаталізмом. — Дела. Величезна.

Проте Каллаген усміхнувся.

— Я залюбки помолюся, — сказав він. — Але, замість нервуватися, краще погляньте на схід. Погляньте, прошу.

Вони повернулися в сідлах. До рисових полів спускалися кукурудзяні. Врожай уже зібрали, й ряди сухих стовбурів без качанів навіювали думку про крокуючі скелети. За рисовими полями текла ріка. А за рікою кінчалося пограниччя. Саме там зараз біснувалися ще більші стовпи куряви, заввишки сорок футів. Вони рухалися рвучкими поштовхами, часом зіштовхувалися між собою. Порівняно з ними ті, на які показував Роланд, здавалися пустотливими дітлахами.

— Семінон часом доходить до Вайє й повертає назад, — пояснив Каллаген. — Старі люди кажуть, лорд Семінон просить леді Орізу пропустити його, коли підступає до води, а вона не дозволяє через ревнощі. Розумієте…

— Семінон одружився з її сестрою, — перебив Джейк. — А Леді Різа сама хотіла його на собі оженити. Тому досі сердиться.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Каллаген.

— Бенні розповідав, — сказав Джейк і замовк. Думати про їхні з Бенні довгі розмови (інколи на сіннику, інколи — в ліниві пообіддя на березі річки) й переповідання легенд зі своїх світів було сумно й боляче.

Каллаген кивнув.

— Люди так говорять. Звісно, я думаю, що то якесь природне явище — тут холодне повітря, там тепле повітря підіймається від води. Хай що воно таке, все свідчить про те, що вітер повернеться туди, звідки прийшов.

Неначе висловлюючи незгоду, вихор жбурнув йому в обличчя піску, і Каллаген розсміявся.

— Я майже впевнений, що завтра, до перших променів світла, все вщухне. Але…

— «Майже» — це не гарантія, отче.

— Я лише хотів сказати, Роланде, що розумію ризик і радо помолюся Всевишньому.

— Дякую. — Стрілець повернувся до Едді й показав указівним і середнім пальцем лівої руки собі на обличчя. — Очі, гаразд?

— Очі, — кивнув Едді. — І пароль. Якщо це не дев'ятнадцять, то дев'яносто дев'ять.

— Ти не знаєш цього напевне.

— Знаю, — сказав Едді.

— І все одно… будь обережний.

— Добре.

За кілька хвилин вони під'їхали до місця, де праворуч до сухих річищ звивалася кам'яниста стежка, що бігла в бік «Глорії» й першої та другої шахт «Червоний птах». Фолькен думали, що вози залишать тут, і мали рацію. Також вони припускали, що діти та їхні доглядачі піднімуться стежкою до котроїсь із копалень. Тут уже вони помилялися.