Неболови

— Мишенята мої, заждалися мамку? — Хитаючись, іде до дітей, розводить руки для обіймів, наче полює на них. Лізе цілувати. Толя ухиляється і сам починає рев­ти в унісон із сестрою. «Тш-ш-ш, тихо», — свариться на них пальцем, ледве тримаючись на ногах. Нарешті ловить, притискає обох до себе, дихає в біляві потилиці горілкою та перегаром. У передпокої дзвенять склянки. «Е-е-е, мені залиш!» — кричить до дядька. Іде до нього, тримаючись за стіну. Ллється горілка. Виповзають назовні кістляві потворні демони. Хлипаючи, Толя встає і причиняє двері. Заплющує очі й притискає до себе сестру. Холодне ліжко обіймає їх колючою верблюжою ковдрою.

На горищі Толиної пам’яті серед поганих спогадів часом трапляються інші, сонячні й теплі. Коли мати, проспавшись після пиятики, каялася і падала перед дітьми на коліна. Богом клялася — більше ні краплини. Вони стояли перед нею, брудні та голодні, і вкотре вірили. Тулилися до неї. Вона притискала їх до себе обома руками, цілувала і плакала, плакала, плакала, жаліючи себе, непутящу, та дітей своїх безталанних. Наступні кілька днів минали в безхмарному щасті. Блакитному щасті. Кольору неба. Мати хазяйнувала у хаті та на подвір’ї, безперервно ремонтувала, прибирала, куховарила, прала. Тоді Толя її відчайдушно любив, прощаючи всі кривди. Увечері брав її натруджені руки у свої, притискав до личка, по-котячому терся об загрубілу, пошерхлу шкіру. Вона вкладала їх з Анькою спати, розповідала вигадані казки про Кота-космонавта та Песика-льотчика, і сама, сидячи біля них, засинала від утоми. А на ранок зривалася. Із позиченою в баби Насті десяткою ішла до магазину по хліб і не верталася. Приходила лише пізно вночі чи наступного дня. Не сама. Із черговим товаришем по чарці. Іноді ті залишалися. Жили в їхній хаті. Міняли на горілку все, що могли винести. Пили без просипу. Били пляшки і билися самі, до крові та синців. Материне обличчя запливало фіолетово-чорними барвами. Толя не криючись плакав. Він боявся цих страшних дядьків, боявся жінки, яка чомусь називала себе його матір’ю.