Артеміс Фаул. Місія в Арктику

Несподівані союзники підійшли до гоблінського шатла. Холлі не дуже була задоволена поставленим перед нею завданням. По-перше, їй звеліли співпрацювати з найбільшим ворогом Чарівного Народу, тобто з Артемісом Фаулом. А по-друге, гоблінський шатл був склепаний абияк і тримався купи винятково на соплях та молитвах.

Холлі начепила пристрій зв’язку на одне гостреньке вушко.

— Агов, О’Гире, ти мене чуєш?

— Чую, капітане.

— Нагадай мені ще раз, чому я лечу в цій старій стукалці.

Пілоти Корпусу називали «стукалками» всі старі ненадійні шатли за їх нездоланне прагнення повсякчас битися об стіни шахти.

— Чому, кажеш? А тому, що гобліни її зібрали безпосередньо на стартовому майданчику, а всі три старі пандуси, по яких можна було втягнути в шахту інший шатл, демонтовано ще хтозна-коли. Поновити устаткування — на це у нас пішло б кілька днів, не менше. Тож, хоч-не-хоч, доведеться тобі задовольнитися цим гоблінським барахлом.

Холлі прищебнулася до зручного крісла пілота. Важелі управління мов самі собою стрибнули їй до рук. На якусь мить до капітана Куць знову повернувся добрий гумор. У Поліційній академії вона вважалася асом, була найкращим пілотом на курсі. Коли Холлі складала іспит з керування літальними засобами, командир льотного підрозділу Віняя записала в її заліковій книжці, що «кадет Куць спроможна провести шатл у щілину між вашими зубами». Це був комплімент з іронічним натяком на конкретний випадок. Під час свого першого тренувального польоту Холлі втратила управління й зробила вимушену посадку лиш за два метри від Віняїного носа.

Тож Холлі побула щасливою протягом цілих п’яти секунд. А тоді згадала, яких везе пасажирів.

— Капітане Куць! — звернувся до неї Артеміс, умощуючись у кріслі другого пілота. — А чи не могли б ви мені сказати, на якій відстані від Мурманська розташований ваш російський термінал?

— Цивільні, ану не заступайте за жовту лінію! — замість відповіді гаркнула Холлі.

Але Артеміс не здавався.

— Ця інформація вкрай важлива для мене. Я ж розробляю план рятувальної експедиції.

— У цій ситуації стільки іронії, що вистачило б на цілу поему, — невесело посміхнулася Холлі. — Викрадач шукає допомоги у викраденої.

Артеміс потер скроні.

— Так, Холлі, я — злочинець, — визнав він. — Злочини — це те, що виходить у мене найкраще. Одначе, коли я вас викрадав, то думав тільки про викуп. У моїх планах не було жодного зазіхання на ваше життя.

— Та невже? Якщо не враховувати біобомб і тролів? — в’їдливо уточнила ельфиня.

— Що правда, то правда, — згодився хлопець. — Життя часто вносить поправки до планів, які ми складаємо на папері. — На якусь мить він замовк, видаляючи уявний бруд з-під своїх бездоганно доглянутих нігтів. — Однак відтоді я подорослішав, капітане. І йдеться тут про мого батька. Мені, перш ніж зіткнутися з мафією, необхідно зібрати якомога більше інформації.

Тут Холлі трохи полагіднішала. Вона й сама, на власному гіркому досвіді знала, як нелегко виростати без батька. Холлін батько помер, коли їй ще не було й шістдесяти. Тобто більше двадцяти років тому.

— Гаразд, юний багноїде. Тільки слухай уважно — повторювати не буду.

Артеміс випростався. І Лаккей, зачувши, що зараз будуть повідомлені важливі дані, заліз, зігнувшись у три погибелі, до кабіни.

— За останні два сторіччя у зв’язку з розвитком людської техніки поліція Нижніх Рівнів змушена була закрити понад шістдесят терміналів. Із півночі Росії ми пішли ще в шістдесятих роках. Увесь Кольський півострів — це нині зона екологічного лиха, а Чарівний Народ не зносить радіації — ми так і не навчились захищатися від неї. Хоча, по суті, не було там чого й закривати. Один термінал третього класу та два маскувальні проектори. Не подобається нам Арктика. Надто холодно. Весь тамтешній персонал залюбки звідти евакуювався. Тож ось тобі відповідь на твоє запитання: за двадцять кланів на північ від Мурманська є один термінал, але без обслуги, й надземного обладнання там вважай що немає…