Пророчиця

— Ви не говорите, коли прийде смерть. Ви лише попереджаєте, що вона прийде незабаром. Так?

— Не попереджаю. Людину не треба попереджати про прихід смерті. Тільки ті, хто з різних причин наділений владою, переконані у власному безсмерті. Але навіть вони колись помруть. Я бачу смерть. І кажу це. Точної дати не буває.

— Ви напророчили смерть Миколі Коваленку. Такий результат?

— Такий.

— Він для цього приходив?

— Ніхто не приходить для того, аби дізнатися, що помре. Більшість людей цікавить, як довго вони житимуть. І слово «смерть» вони навіть не вимовляють уголос.

— Отже, — зітхнув Шпола, — ви відчули близьку смерть Миколи Коваленка і сказали йому про це. Так?

— Саме так.

— Він якось реагував?

— Не повірив. Але злякався. Нічого нового: ніхто не вірить, але всі бояться, коли чують таке.

— Більше ви його не бачили?

— Вдруге до мене ніхто не приходить.

— Та воно і зрозуміло, — пробубонів зі свого кутка Горілий. — Я тут слухаю вас, слухаю, і дуже багато запитань назбиралося. Тільки все одно ти, Піфіє, бджілко Майя чи як тебе там іще звати, толком мені нічого не скажеш. Знову почнеш свої казочки втирати, а мені тут із тобою ніколи. Скажи ось що, коли вже почала: я тут почув, ти не з усіх гроші береш. Значить, із когось таки береш. Я дуже приземлений чоловік. Тарифчик не назвеш?

— Люди щедрі, коли дізнаються про своє майбутнє щось хороше. Тарифу, про який ви, Сергію, говорите, в мене нема.

— Значить, ти не всім смерть обіцяєш?

— Не всім. Але й не приховую. З тих, біля кого бачу близьку смерть, винагороди не беру принципово.

— Бач яка…

Горілий не договорив.

Бо раптом у нього склалося розуміння, для чого він узагалі завів усю цю розмову і що його хвилювало від самого початку, крім, звичайно, зовсім нежилого вигляду відьомської квартири. В усьому, що говорила Олеся, прозвучало те єдине, чого не помітив настирний Шпола. Свого колишнього колегу Горілий через багато років знову побачив у всій красі: намагається вилущити очевидне, тоді як неочевидних речей зовсім не бере до уваги. Хоча саме те, що ховається від очей, насправді має для їхньої справи найважливіше значення.

Рішучим кроком Сергій Горілий виступив зі свого кутка.

— Ти сказала, відьомська твоя душе, що не братимеш із нас грошей. Ми тобі не збиралися їх давати. Шполо, за думкою стежиш? — (Андрій промовчав). — Далі ти кажеш: зі смертників грошей не береш. Ну, а смертників ти вже сама бачиш. Шполо, ти все зрозумів?

Той знову промовчав, і Горілий повів свою сольну партію далі.

— Нарешті, я почув від тебе серед іншої чортівської лабуди, що ми, мовляв, отримаємо тут щось своє. Тобі, бач, нас видно тільки при оцих свічках. Дурня повна, звичайно, але давай уже, дурій до кінця: вимальовується така картинка маслом, що ми тут смертнички?

Відповіла Олеся не відразу. А коли почала говорити, голос зазвучав глухіше, ніж завжди, так ніби до вуст жінка приклала бляшаний мегафон або звичайну бляшану трубу.