Пророчиця

Шпола вмостився на кріслі, відсунувши при цьому столик, від чого полум’я свічок хитнулося, відбивши на стіні химерні тіні, — на мить Горілому здалося: ось зараз із напівтемряви вилізе чорна рука з розчепіреними пальцями, кожен із яких закінчуватиметься довжелезним — завдовжки із сам палець, як не більше! — нігтем, почне рости, рости, потім ухопить…

От же ж бісів дитячий кошмар!

— Якщо ви ввімкнете електричне світло, розмови не вийде, — мовила жінка. — Я не зможу вас бачити.

— А так можете?

— Так — можу. Людину видно, лише коли є природне освітлення.

— Зараз тут хіба природне? — Горілий жестом обвів свічки.

— Це — природне світло, — правила своєї жінка. — Свічки воскові, не ваш магазинний парафін. Віск справжній, той, який дають бджоли. Значить, у цьому воскові — енергія сотень бджіл, — тепер Сергієві здалося, що вона вже говорить, ні до кого не звертаючись, просто вивергає слова з рота у власноруч створену напівтемну порожнечу. — Бджоли беруть свою силу, літаючи з квітки на квітку. Квіти розквітають, живлячись сонячною енергією. Далі пояснювати чи й так усе ясно?

Запала тиша — кожному з чоловіків раптом гостро закортіло, аби на питання цієї жінки відповідав інший.

— Тобто ви хочете сказати… — Горілий обережно добирав правильні слова. — Ну, значить, це так ніби бджоли зарядили віск цією самою сонячною енергією… Чи як?

— Ви швидше шурупаєте, ніж мені здалося, — зовсім не відчувалося, що жінка іронізує — вона далі не виказувала жодних емоцій. — Енергія сонця — це суть енергії життя. Саме ця енергія допомагає мені бачити при світлі цих свічок те, чого неможливо побачити, принесіть ви сюди хоч прожектор, чи що там іще всіх сліпить.

— По-моєму, — озвався зі свого місця Шпола, — ви зараз морочите нам голови.

— А по-моєму, — жінка навіть не обернулася в його бік, — це ви прийшли до мене, причому — пізно ввечері та обманом.

— Так, — сам до себе мовив Шпола, відчуваючи, що спілкування йде не на рівних і він утрачає контроль над ситуацією — ця дивна жінка вже змушує їх виправдовуватися. — Так, — повторив він. — Давайте без ваших штучок.

— А нема ніяких штучок, — почулося у відповідь. — І не буде.

— Тоді я ввімкну світло, — Горілий ступив крок до стіни, де вже помітив у напівтемряві вимикач.

— І нічого не дізнаєтесь, — зауважила жінка.

— Що ми повинні дізнатися?

— Не знаю. Для чогось же ви сюди прийшли.

Розмова явно починала заходити на друге коло.

— Давайте спочатку, — скреготнув зубами Шпола. — Вас звуть Олеся?

— Моє ім’я важливе для вас? — знову питання наражається на питання.

— Треба ж якось до вас звертатися…

— Може, документи перевірите?

Знову глухий кут. Вони вже хвилин п’ятнадцять говорили — або, скоріш за все, їх змушували весь цей час говорити ні про що. Бджоли, віск, сонячна енергія — тільки не те, заради чого вони сюди прийшли.

— То вас звуть Олеся, — тепер не запитав — просто уточнив Шпола.