Пророчиця
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-036-9
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Пророчиця». Краткое содержание книги:
Причому — спочатку в область, а там — у Київ, де зникає в надрах всеїдного міністерства, аби потім за деякий час виринути або в оточенні народного депутата, або — банкіра середньої руки, чи в будь-якій іншій бізнесовій структурі.
Ймовірно, така доля була вготована і сорокарічному Володимиру Зарудному. Цінного кадра давно примітили в Сумах, та й Харків позирав у його бік, конкуруючи з Києвом. Та раптом 2004 рік переламав і перетасував усі плани, Зарудний лишився на своєму місці, й схоже було, що Конотоп, де підполковник почувався, наче риба в воді, виявився для нього зручнішим за гамірні й непевні Київ із Харковом, поминаючи вже Суми. Ба більше: ходили чутки — які до Сергія Горілого, звісно, на той час уже не доходили, — що Семенович, як тут називали Зарудного, може, й хотів би піти вище, та комусь дуже потрібен саме в Конотопі й саме на цій посаді. Принаймні досить величеньке та стратегічно важливе як на районний центр місто він, начальник карного розшуку, тримав під контролем. Відсоток убивств, бандитських нападів і розбоїв, розкритих по гарячих слідах, поволі зростав. Але утримувати таку планку Зарудному вдавалося не так легко: мало не кожне скоєне вбивство він сприймав як надзвичайну подію, тому «убійники» щоразу мусили бути готові працювати в цілодобовому режимі, виконуючи щось схоже до команди: «В ружйо!»
У зв’язку з убивством підприємця Миколи Коваленка, а особливо — з дивними обставинами, за яких скоєний був цей злочин, особовий склад «убійного» відділу працював у цілодобовому режимі. Такий висновок, у всякому разі, зробив для себе Сергій Горілий, сидячи на задньому сидінні машини поруч із молодим незнайомим опером. Другий, теж молодий і незнайомий, вів машину.
Обоє мовчали.
Зарудний, в автомобіль до якого сів Андрій Шпола, розтинав нічне місто попереду.
Щільно причинивши двері кабінету, підполковник Зарудний кивнув капітанові Шполі на один зі стільців поруч зі столом, за яким зазвичай збиралися оперативники на нараду, а сам умостився за столом, закурив, дозволив це зробити й Андрієві.
Оперативник навіть не намагався почати розмову першим. Дорогою сюди начальник не зронив ні слова, і тепер Шпола був більш ніж упевнений: справа в Горілому. Тільки для чого влаштовувати весь цей цирк із нічною засідкою біля під'їзду й затриманням Сергія «до встановлення», а також як це стосується вбивства Коваленка, він не розумів. На перший погляд, Зарудний залучив серед ночі особовий склад для з’ясування відомих лише підполковнику приватних стосунків із Горілим, котрий, як не крути, відсидів за гріхи щонайменше третини правоохоронців Конотопа, поминаючи вже околиці. Такий особистий підхід для Зарудного загалом не характерний, через те Шпола губився в здогадах.
Проте, коли почалася розмова, Андрій уже за кілька хвилин усе збагнув і, коли чесно, забув тимчасово про Горілого та про його проблеми.
— Ти телефон вимкнув, — розмову Зарудний почав із зауваження.
— Ніч же.
— То й що? У нас убивство. Це я так пояснюю, чому тебе під будинком чекали. Твоя… Ліда, здається?
— Ліда.
— Ну, сказала — ви кудись пішли. Пили-пили, а тоді пішли.
— Ви заходили до мене додому?
— Твій мобільний не відповідав — я набрав на домашній.
— Ну, не дуже вже ми й пили… Так, вечеряли, для апетиту…
— Друг твій, Шполо, вчора вже вечеряв для апетиту.
— Не зі мною.
— Добре, не в ньому зараз діло. Я, на відміну від тебе, мобільного не вимикаю. І потерпіла змогла мені додзвонитися, — Зарудний зробив затяжку. — Коваленко. Галина. Вдень я, коли розмовляв із нею, залишив свій номер. Просив дзвонити, що б вона не згадала, о будь-якій годині, — він збив попіл у попільничку, — дня і ночі.
— Я теж залишав.
— Але ти свій вимкнув. І взагалі, тебе вдома не було. Куди це ви, друзі, ходили серед ночі?
— Ви ж казали щойно — діла це не стосується.
— Сказав, — кивнув Зарудний. — Ти потім якось за нагоди подякуй удові. Бо якби не вона, ми б з тобою не так балакали. До справи, — підполковник роздушив недопалок у попільничці, підсунув її ближче до опера, вона ковзнула по гладенькій поверхні столу. — Близько одинадцятої години вечора, тепер уже — вчорашнього вечора, Галина Коваленко подзвонила мені. Тобі, — вказівний палець Зарудного націлився на Шполу пістолетним дулом, — вона дзвонити не захотіла. Вирішила: коли є номер начальника, для чого смикати підлеглого, якщо той усе одно доповідатиме по начальству. Мудро?