Пророчиця
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-036-9
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Пророчиця». Краткое содержание книги:
Жінка мовчки кивнула. Андрій розумів — далі розмова мусила б піти по порядку, тільки він, хоч убийте, не відчував, яким саме повинен бути цей порядок. Не відчував цього, схоже, і Горілий. Та Олеся, скориставшись правом хазяйки, сама повела розмову далі.
— Як звати вас — мені насправді не важливо. Але коли вже пішло таке знайомство, назвіть свої імена.
— Слухайте, — Горілий ступив крок до неї. — Вас звуть Олеся. Ті, хто давав ваші координати, казали: ви наче як займаєтеся пророцтвами. Щойно ви заявили, нібито чекали саме нас, тобто — що прийдемо ми, а не жінка, котра дзвонила і вкручувала вам, чесно признаюся, іржаві гайки. Де логіка, можете сказати? Ви ж повинні знати, кого з нас і як звуть, хіба ні?
— Ні, — відповів рівний голос. — Ви тільки-но зайшли в цю кімнату, під світло моїх свічок, а я вже побачила все, що мені потрібно. Хоча… — тут Олеся вперше трошки знітилася, — я зараз неправильно сказала. Я справді дещо побачила, проте мені цього побаченого зовсім не треба. Так, як мені особисто не потрібно все, що я бачу про кожного з тих, хто приходить до мене. Але хіба все, бачене нами день у день довкола себе, так уже потрібно кожному з нас? Я дещо побачила. І нічого не зміниться, якщо я знатиму ваші імена. До того ж, шановний, я попереджала: циркових атракціонів не буде. Зокрема — гри в «угадайку».
— Мене звуть Сергієм, — вирішив не сперечатися з нею Горілий. — Мій колега — Андрій. Тепер ваша черга: займаєтесь пророцтвами чи ні?
Прозвучало все це дещо грубувато, абсолютно не дипломатично, навіть якось по-підлітковому: «Павле Андрійовичу, ви — шпигун?»[2] Проте Олеся жодним чином не відреагувала на такий відверто солдафонський напір, лише голосно зітнула.
— Займаються, до вашого відома, бізнесом… чи політикою, кому як зручніше. Пророцтвом, як ви кажете, ось так займатися, наче свинарством, неможливо. Якщо хтось каже, що займається такими речами, не слід йому вірити. Я просто бачу, ось і все. І то — не завжди. Ви знаєте, хто така Дельфійська Бджола?
— Дельфінська? — уточнив Шпола, аби лиш не мовчати.
— Дельфіни тут ні до чого, — сказала Олеся. — Дельфійська Бджола — так звали пророчицю з Дельфів, де стояв величний храм богу Аполлону. Ім’я Дельфійській Бджолі було Піфія, і кожна її відповідь вважалася пророцтвом.
— Значить, бджіл і сюди пристебнули, — підсумував Горілий. — Може, ще щось корисне нам скажете?
— Про бджіл?
— Хоч би й так.
— Ви впевнені, що хочете це почути?
— Ми вже багато чого від вас почули.
— Ви від мене ще нічого не чули, — монотонно парирувала Олеся. — Бджолою пророчицю Піфію нарекли не просто так. Бджоли та все, пов’язане з ними, а це — мед і віск, прямо стосуються життя і смерті як життєвого фіналу. Догорить воскова свічка — чиєсь життя догоряє.
Тепер чоловікам остаточно відібрало мову. А Олеся, яка враз ніби стала більшою — чи це здалося, адже так не буває! — заговорила, карбуючи кожне слово, вагу якого Горілий справді почав відчувати на собі:
— Дельфійську Бджолу часто питали про смерть. І прорікала вона смерть. І ЗБУВАЛИСЯ. ПРОРОЦТВА. ЇЇ.
Далеко внизу, за вікном, сновигали поодинокі машини.
Незважаючи на незвичність ситуації, Горілий все ж таки встиг трошки адаптуватися до всіх цих свічок у темній кімнаті, тому спробував оцінити обстановку і зробити про себе деякі висновки. Наприклад, якщо ґрунтуватися на аксіомі, що помешкання може багато розказати про того, хто в ньому живе, то ця квартира або виявилася винятком із правил, або не вкладалася в жодні правила, або — і це взагалі видавалося дивним — Олесі з її, назвемо це так, здібностями глибоко плювати на бодай елементарний комфорт.
Почати з того, що квартира — однокімнатна. В єдиній кімнаті, крім крісла, столу та свічок, нічого більше не було. Планування цих блочних будинків по всій країні стандартне, Горілий знав його досконально, тому навіть не припускав, що ліжко, розкладний диван чи софа притулилися на кухні. Правда, огляду квартири вони не здійснювали, бо насправді на те не було потреби. Але чомусь Сергій був переконаний: більше жодних меблів вони тут не побачать.
Де ж у такому разі спить ця пророчиця?
Друге, що впадало в око, а точніше — у вуха, — шум машин за вікном. Будинок стояв поруч із трасою, туди ж виходили вікна, і з часів, коли Господь створив склопакети, мешканці радянських будинків, де менш за все архітекторами планувався затишок, масово почали відокремлюватися від гамірного зовнішнього світу щільними імпортними віконними рамами. Очі вже остаточно призвичаїлися, і Горілий звернув увагу: в цій квартирі не лише старі допотопні віконні рами, а й відкритий балкон. Його не склили ще з часів, коли цей будинок заселили щасливими «черговиками». І сьогодні балкон так і лишається відкритим усім вітрам та зовнішнім звукам.
2
Фраза з популярного в Радянському Союзі телевізійного серіалу «Ад’ютант його превосходительства» (режисер Євген Ташков, 1970 p.), яка відразу стала жити окремим життям, перекочувавши в розряд крилатих. Запитання «Ви — шпигун?» поставив «червоному» розвіднику Павлові Кольцову підліток-ідеаліст Юра Львов, його вихованець. Відтоді цитату використовують, коли треба продемонструвати чиюсь наївність, простоту і хлопчачу прямоту в бажанні дізнатися очевидну правду, а також — просте запитання, на яке неможливо дати таку саму просту відповідь.