Пророчиця

— Так.

— Ви приймали його в такій самій обстановці?

— Звичайно. Я пояснила вам чому.

— Гаразд. Такі ось казки про бджілок і Піфій ви теж йому розповідали?

— Казки розповідав дідусь Панас по телевізору, коли я маленька була.

Знову вона за своє… Горілий скреготнув зубами. Йому що далі, то більше почала набридати вся ця історія, котра на голову не налазила, тому й видавалася надто вже підозрілою. Хоча б через неможливість перевірити слова пророчиці Олесі.

— Гаразд, — погодився Шпола. — А ви йому що розказали?

— Побачила смерть біля нього.

— Що це означає?

— Я відчуваю тут, — пророчиця поклала праву руку собі на груди, ближче до серця, — і тут, — перемістила долоню до лоба. — Жоден із вас побачити цього не зможе, бо не відчуває. Ну, а я, відповідно, не можу пояснити словами своїх відчуттів. Ви скажете, який вигляд має любов чи ненависть?

— А я відчуваю, — знову вклинився в імпровізований допит Горілий, — що зараз комусь із нас набридне все це слухати.

— Ви, Сергію, можете відчувати все, що заманеться. Зробити нічого не зможете.

— Чому це?

— Бо влада не з вами. Вам самому треба боятися.

— Оп-па! — Горілий повільно почав зводитися на рівні ноги. — Значить, уже погрози пішли?

— Серього, може, помовч трошки? — Шполі не подобалося, як той збиває його з вірно обраної лінії, яка поволі-поволі починала вимальовувати бодай якийсь результат. — Давай уже по черзі, не про тебе зараз мова!

— Але я ще скажу, — буркнув Горілий, але знову сідати на підлогу не збирався, затерпнули зігнуті коліна, і він затупцяв, розминаючись.

— Скажеш, — погодився Андрій і повернувся до перерваної розмови, нахилившись трошки вперед, аби бути ближче до Олесі. — Раніше ви знали Миколу Коваленка?

— Я вперше почула від вас, що він — Микола Коваленко. Тим більше нічого не знала про нього. Крім того, що скоро по нього прийде смерть.

— Коли?

— В смерті, Андрію, нема годин прийому.

— Як узагалі ваші… гм… клієнти домовляються з вами про зустріч?

— Так само, як і ви. Я не афішую своїх послуг, як різні там потомствені ворожки. Людям потрібне моє слово — вони самі знаходять мене. І радять іншим. Вам же хтось мене порадив.

— Дружина нещасного Миколи Коваленка. Якому ви, Олесю, винесли вирок.

— Послухайте, Андрію, — нарешті в її монотонному голосі з’явилося щось віддалено схоже на людські інтонації. — Ви працюєте в міліції, ви наділені владою. За певних обставин така влада може навіть стати абсолютною. На кроткий час, але все ж таки. Хай там як, ви краще за мене знаєте значення слова «вирок». Будь-якому вироку передує суд. Я ж не суддя, нікого не суджу. І не знаю, кому і за що доля пророкує життя коротше, ніж належиться пересічній людині. Вірніше, — одразу ж виправилась вона, — можу побачити смерть біля незнайомої людині в натовпі за денного світла. Чи ось як тут і тепер — при світлі воскових свічок, світлі Матері-Бджоли…