Пророчиця

— Для мене і сотня — гроші, — зауважив Шпола, тут-таки уточнив: — Гривень.

— Тепер прикинь, як банкам. Понабиралися підприємці кредитів, як погані собаки — бліх. Бо тридцять тисяч — справді для серйозного бізнесу блохи. Але той тридцять, той тридцять, той сорок, той п’ятдесят, той десять, той навіть п’ять — уже… порахуй, скільки там виходить? Сто шістдесят п’ять? І це я так, зі стелі цифри тобі даю. Головне — їх же назад не несуть. Ні тридцять, ні навіть п’ять. Куди там — тисячі сраної ніхто банку тепер не повертає. В Києві чи Харкові від цього банки стогнуть, вводять там у них тимчасову адміністрацію, ще якусь хріновину… Словом, Шполо, керівник місцевої філії банку «Слобода» Павло Нікітин дав моєму доброму знайомому Саші Момоту повну свободу дій у справі вибивання боргів. Ти розумієш тепер, до чого я так здалеку заходжу?

Тепер Андрій не просто розумів — знав: уже за кілька хвилин підполковник Зарудний назве кількох підозрюваних у вбивстві, і підозрювані ці, схоже, напряму підпорядковуються відставному полковнику Момоту.

Відставний полковник міліції, таким чином, починає перетворюватися щонайменше на організатора викрадення та вбивства Коваленка. А боржників у банку «Слобода» чимало. Значить, у ході справи намалюється ще цілий ряд епізодів. Треба буде підняти перелік нерозкритих убивств підприємців, з’ясувати — раптом вони були боржниками пана Нікітина, який нацькував на них пана Момота…

— Вона заяву написала? — швидко запитав Андрій.

— До неї поїхали, займаються. Заява буде. Ясно тепер, чому вона так крутила?

— Боялася…

— Боялася, — погодився Зарудний. — А подзвонила чому? Бо злякалася ще більше, коли сьогодні близько десятої вечора до неї ввалився чоловік із замашками бандита або колишнього мента… Вона саме так і сказала, Шполо. Адже наш колишній колега Саша Момот собі в підручні тільки таких і набирав. Працівників міліції, звільнених за невідповідність, і громадян, які свого часу притягалися за дрібний кримінал. По молодості: бійки, рекет, співучасть у розбоях…

— У банк же не беруть таких!

— У касири не беруть. У менеджери не беруть, — під тиском долоні Зарудного цигарка вже перетворилася на купку коричневого тютюну, змішану з подертим цигарковим папером. — У старші менеджери не беруть. Зате в керівники — беруть. Особливо тих, хто, як наш пан Нікітин, свого часу притягався за економічні злочини. Нехай, Шполо, сьогодні ці злочини й за злочини не сприймаються — такий бізнес кругом крутять. Але мені, Андрію, як там тебе…

— Петрович.

— …немає значення… Так ось, Андрію Петровичу, мені сорок чотири, я ще ті часи пам’ятаю. В ті часи валютники та спекулянти йшли під суд і сідали! Це тепер вони герої, жертви режиму. Я ще героїв знаю, новіших — жертв злочинної влади, за Кучми їх щемили. Чекай, ось півроку не мине — вже жертви Ющенка знайдуться! Тому знаю я, Шполо, цих бізнесменів. Нікітин дозволив Момоту таких бійців у службу безпеки набирати, а Момот радий старатися. Це в менти їх не беруть. Бо тут із ними, Шполо, в разі чого важко щось зробити. Хіба звільнити… Чи посадити, як он друга твого…