Tattoo. Читання по очах

– «Селянин і до ста років може дожити, чиновник – ніколи», – продовжив Термінатор усе з тим же серйозним виразом.

– Ясно. – Ігоря все більше затягувала ця гра. Хоч і нагадувала балансування на лезі. – Сам він нічого злочинного не робив?

– «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором». – Обоє блакитних очей уважно дивилися на співрозмовників. І не вірилось, що одне з них створили люди, а не Той, Хто Створив Людей.

– То все-таки щось та й «шаманив»? – не вгавав журналістський слідак.

– «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш», – сказав Термінатор і вкотре пильно подивився на Ігоря.

Той витримав погляд і запитав знову:

– Міг він зачепити інтереси «сильних світу донецького»? Дорогу комусь перейти? На мозоль болючий наступити?

– «Не варто бити мух на голові в тигра».

Марченко усміхнувся й похитав головою. Дитячий садочок, чесне слово! З такими відповідями лише заплутуєшся більше, аніж наближаєшся до розгадки. Чому він не може по-людськи говорити? Але ж… Ти просив про зустріч. Ти прийшов у гості. Він на своїй території. Терпи!

Та «імператорові» до всього байдуже. Він узяв лівою рукою зелений чайник і налив Лисиці. Потім наповнив чашки з бірюзового. Чашки запарували. Богдан подумав, що тепер і без того таємнича розмова стає ще більш загадковою. Розмова в китайському кафе, зі схибленим на всьому китайському загадковим «напівкіборгом», крізь пелену пари з китайського чаю. Романтика. Містика. Глухий кут. Навмисне придумати важко.

– Будь ласка, – показав Термінатор на посуд і першим потягся до чашки, на пузатому боці якої, як і в решти, застиг червоний дракон. Хвірма! Гості теж узяли. Лисиця подмухав, а потім і відпив. Гм, незвично. Але пити можна. Хоч свій смачніший. Але ж «чай заряджає на цілий день». Повіримо.

– Кому могла бути потрібна його смерть? – продовжив гру донкор. Він розумів, що ця захоплива «вікторина» триватиме, поки в чашках лишатиметься хоч трохи чаю. Тому пити не поспішав. Економив. Розтягував задоволення. І – збільшував шанси.

Богдан теж робив зовсім маленькі ковтки. І – нечасто. Стратегія – то й стратегія.

– «Одну гілку зачепиш – десяток загойдається», – відповів «майстер шарад» і схилився на спинку стільця, тримаючи перед собою чашку.

– Гм, – чмихнув Ігор. Його дратували ці головоломки. Із них якщо й зрозумієш два грами, то все одно сумніватимешся. – Може, це помста?

– «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». – Знову обличчя «імператора» залишилося кам’яним. Ніби говорив робот. Який, утім, попиває улун.

– Скажімо, Кречет міг заразити когось під час процедури, – потягнув логічний ланцюжок далі донкор.