Ставка більша за життя. Частина 2

Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.

Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав:

— Пан обер-лейтенант просив сповіщати його, якщо до нас хтось повинен приїхати. Мене щойно повідомили, що сюди збирається завітати мій сусіда, пан Маєвський, з небожем. Я, звичайно, можу відкласти відвідини, якщо пану обер-лейтенантові це не до вподоби.

Клосс відповів, що йому аж ніяк не заважає візит сусідів, що він не хотів би своєю присутністю порушувати звичаїв цього дому, а просив він сповіщати про це тільки з службового обов’язку, і це, мабуть, пану графові зрозуміло.

Оскільки вечеря наближалася до кінця, Клосс підвівся, байдуже вклонився (свого часу він з величезними труднощами опанував цей характерний уклін чистокровного пруссака: нерухома шия і ледь помітний кивок підборіддям), віддав паннам на добраніч і пішов до своєї кімнати.

“Отже, завтра, напевно, завтра, — думав Клосс. — Хто ж вони такі, оцей пан Маєвський і його уявний чи справжній небіж?” З натяків, рум’янців і сміху Зосі він здогадався, що панну Лятошек щось єднає з цим Едвардом. “Може, це саме він, — майнула раптом думка, — наречений чи залицяльник, претендент на руку Зосі, мав би право і на документацію як на частину посагу?” Може, в цьому й полягає провокація Гофберга? А в тому, що це саме провокація, Клосс зараз анітрохи не сумнівався.

— Дурень! — голосно пробурмотів він до самого себе. — Побудував цілу гіпотезу, майже не маючи для цього даних. Треба зачекати до ранку. А сьогодні вночі спробувати трохи побешкетувати в будинку. Гофберг має рацію: вони повинні відчути його присутність, почати, нарешті, боятися.

За дверима почувся якийсь шурхіт. Тихо, в самих шкарпетках, Клосс підійшов до них і раптово розчинив. На порозі стояв Ян з ганчіркою в руках.

— Я витирав пил з дверей, пане обер-лейтенант.

— Зрозуміло, — відповів Клосс. — Пил треба витирати.

Він зачинив двері і, зробивши паперову кульку, заткнув нею замкову щілину. Він не любив відчувати, що за ним стежать.