Ставка більша за життя. Частина 2

— Поселіть мене там, де забажаєте. Я пробуду тут усього кілька днів. Тільки зважте, що мені треба буде встановити в своїй кімнаті телефон.

— Зосю, покажи панні Йоланті її кімнату і скажи Марті, щоб вона постелила пану офіцеру на мансарді, знаєш, там, де немає груби.

Клосс, щоб не пирснути, відвернувся до стіни, вдаючи, що роздивляється портрети пузатих і вусатих пращурів господаря. Пшетоцький вибрав для німецького офіцера неопалювану кімнату, сподіваючись цим швидше його спекатись.

— Хто, крім вас, ще мешкає в цьому будинку? — запитав Клосс, сідаючи в зручному кріслі під стіною. Він помітив, що Пшетоцькому це не сподобалося.

— Моя онука, її подруга — дочка мого давнього приятеля, панна Йоланта Кшемінська, і троє слуг: камердинер Ян, його дружина — куховарка та їхня дочка Марта — покоївка. Тримати більше слуг у цьому курені немає потреби.

Клосс розглядав стилет, що висів на стіні. Це була чудова робота старих майстрів — піхви і руків’я геть змережені розкішним візерунком.

Тільки тепер він збагнув, що поведінка Пшетоцького не була продиктована ні надмірною відвагою, ні пихатістю. Це був мудрий розрахунок, який ґрунтувався на знанні психології німців. Старий інстинктивно відчував, що з людьми, одягненими в мундири Feldgrau,[4] треба говорити спогорда, що у них у крові таїться повага до того, хто насмілиться розмовляти з ними, як з рівними. Назвавши свій прекрасний будинок, де було кільканадцять кімнат, куренем, кажучи, що за цих умов йому не треба більше слуг, Пшетоцький ніби хотів спитати німецького офіцера: “А скільки в тебе було слуг?” Іншими очима глянув тепер Клосс на низенького дідуся, що мав такий гучний бас. Ян шепнув щось на вухо старому.

— Ян проведе пана офіцера до його кімнати, — сказав Пшетоцький. — Ваші ж люди поселяться в другому флігелі.

Клосс легенько вклонився і пішов за Яном. На сходах він зупинився, щоб пропустити дівчат, які йшли згори і яких він перед цим бачив у залі. Вони навіть не глянули на нього. Більше того, старша з них, гарніша, з явною театральністю демонструвала свою зневагу.

“Очевидно, це внучка, — подумав Клосс, ступаючи сходами за Яном, котрий ніс лампу і не міг навіть озирнутись, чи німецький офіцер іде за ним слідком. — Зневага виказує їхню родинну схожість”.

Коли дівчата зайшли до зали, Пшетоцький нервово ходив з кутка в куток. У зубах він жував давно погаслу люльку.

— Навіщо його сюди прислали? — спитала Зося.

— Я й сам про це думаю.

— Якби вони хотіли виселити вас із Пшетоки, — почала Йоланта, — то прислали б принаймні офіційний документ, як вони завжди роблять у таких випадках. Крім того, цей офіцер з вермахту. А вони, певно…

— З лиця він навіть симпатичний. Але все-таки, любі мої, це шваб, тому поводьтеся розсудливо. Мені здається, що по-польському він ні в зуб не розуміє, та обережність ніколи не зашкодить.